"Обсервації" обсер-ватора
Шановні читачі “Поступу”!
Минулого четверга я, як і ви, прочитав “страшилку” про “монстра, злодюгу, карного злочинця Володимира Яворівського”. Пан Юзьо попередив вас, щоби не ходили “без міліціянта”, бо Яворівський уже на Львівщині, а до того ж – балотується в депутати. Здали нерви у “писуна”... А в нервах людина може наговорити багато дурниць, які потім не відмолиш у церкві, а у світському суді – тим більше.
Я ніколи не зустрічався з цією замаскованою персоною, а тепер уже й не хочу. Бридко і нецікаво...
Як публічний політик, який ніколи не відсиджувався в кущах і не закривався маскою, я наслухався і начитався про себе всілякої гидоти. Либонь, опоненти не “шили” мені тільки вбивства і зґвалтування. Решту “злочинів” вже “оприлюднено” комуністами, соціалістами, агресивними шовенюгами за дванадцять років моєї боротьби з ними.
Хіба ви ще не знаєте, що моя дочка втекла до Америки (хоча студентка Київського Національного університету Леся Яворівська щовечора веде телепрограми на “Новому каналі”). Хіба ви не чули, що я живу в розкішному особнякові “з лебедями” (так-так, лебеді плавають у мене в ванній на дванадцятому поверсі будинку, збудованого двадцять років тому, і в ньому мешкають письменники – Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Петро Осадчук...). Ви ж уже чули, що я – винуватець Чорнобильської катастрофи, бо написав у молодості “учбовий” романчик про любов, події якого розгортаються на молодіжній будові атомної станції на Рівненщині. Саме ті, кого я назвав злочинцями, які замовчували перед народом правду Чорнобиля, “запускали” цю примітивну вигадку, “забувши”, що я добровільно, через кілька днів після вибуху, вже був біля реактора, у зоні, а згодом написав роман “Марія з полином наприкінці століття”, який перекладено багатьма мовами світу, бо в ньому є правда про ядерну трагедію української нації.
Якось червоний вождь П. Симоненко у приступі пошуків “ворогів народу” промимрив у своєму виступі про нібито “злоупотрєблєніє чернобильскімі дєньгамі етім оголтєлим націоналістом Яворівскім”. Я ляконув його судом за наклеп, і публічно він більше не фантазував на цю тему. Якби у тій вигадці, пане Юзику, була хоч крихта правди, мене б давно політично знищили, закопали і забули. А я, як бачите, живий і діючий, бо безликий сіряк не викликав би у вас таке буйне денервування.
Я дивуюся, як це Обсерватор оминув ще одну “історійку” з цього прокислого бруду, завживаного багатьма вашими попередниками. Вона би вписалася у стиль його “дослідження”. Я допоможу... У 90-х, коли кипіла жорстока боротьба “Народної ради” з “групою 239”, газетка соціалістів “Товариш” опублікувала фальшивку – “Лист до Андропова”, що його нібито написали Павличко, Драч і Яворівський. Була проведена всебічна експертиза цієї підробки – і Старокиївський районний суд встановив, що вона сфабрикована на ксероксі. Газета не лише вибачилася, а й сплатила мільйон купонів, які я переказав на київський сиротинець. Я дарую Юзеві цей факт, але попереджаю: щоб його використати, хай заробить трохи грошей за час виборчої кампанії. Для львівського... сиротинця.
Та я нормально ставлюся до психічного стану моїх політичних опонентів, розумію їхнє безсилля.
Останній етап агонії – за відсутності справжнього “компромату” на мене за п’ятнадцять років бурхливого публічного життя. Я спокійний, коли всю цю маячню нашіптують або ж підсовують комуністи і соціалісти в своїх малотиражках (читачі “Галицької правди” днями “поласують” статейкою політемісара В. Леонова, який у зросійщеному Світловодську, де я двічі на виборах перемагав його ідейних сателітів, збирає “компру” про Яворівського). Хай собі заробляють хлопці на хліб... Хай...
Але коли всі ці пожовклі від жовчі й замацані пальцями політичних шулерів дурниці педантично переказує Юзьо Обсерватор, друкуючи це на сторінках “Поступу”, то не хочеться вірити, що за вікном уже 2002 рік, що це відбувається у національно свідомому і мудрому Львові, де пройшла моя молодість. Не хочеться, хоч убий. Бо хіба ж за таку свободу слова для пана Юзя я боровся у дев’яностих? Хіба за таку?
Є й “свіжина” автора, коли він загонисто демонструє свої знання в сьогоднішній українській літературі, твердячи, що “Яворівський ходить у письменниках, але творів його чомусь не видно...”
Для чого ж так безсовісно напускати диму? За останні два роки я видав чотири нові книги. Роман “Криза”, книгу повістей та новел, два томи публіцистики “Що ж ми за народ такий?...” Веду щотижневу програму на радіо... Зрештою, на останньому з’їзді письменників мене (конкурентом був Іван Драч) обрали головою Національної Спілки письменників України, яку до мене очолювали Гончар, Загребельний, Мушкетик. А ще – в якому обсер-вативному екстазі треба було бути, щоби давно забутий роман “Ланцюгова реакція” назвати не просто “бездарним” (це справа смаку кожного читача), а й “злочинним”? Навіть Йосип Вісаріонович (в миру – Сталін) не використовував таких оцінок публічно.
Найприродніше було б передати справу до суду, де Юзьо не підтвердить жодного брутального звинувачення на моя адресу. Ні свідками, ні документами – нічим. Бо все це просто примітивний плагіат, здертий із комуно-соціалістичних газеток вже відшумілого часу. Можливо, така нахабна сміливість Юзя фінансово підперта одним із моїх суперників в окрузі (я його легко вгадую)... Що ж, дурних грошей на дурне діло не шкода. Розумне ж робиться душею та інтелектом.
Я не передаватиму справи до суду за брутальні наклепи, хоча не маю сумніву в тому, що легко виграю процес. Інакше мені доведеться під час розгляду справи іноді опускатися до рівня автора “рептильки”, як казав покійний Дмитро Герасимчук, царство йому небесне. Опуститися легко, а підійматися важко. Тому й залишаю Обсерваторові його гонорар за виконану роботу – хай він обпікає йому пальці.
І останнє: мій водій Грицько, патріотичний, мовчазний українець із древнього козацького роду, соковитою українською мовою запитує: що означає оте придуркувате слово Юзя “іміджмейкер”? Це той, хто набиту пику замазує гримом, щоби вийти на люди?
Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ
кандидат у народні депутати у 123 виборчому окрузі
|
|
