Гонг пробуджує мандрівців на Схід
Пластична аудіокінематика - "хіт сезону" на виставці графіки, малярства та скульптури Романа Романишина в мистецькій галереї КМЦ "Дзиґа"
ПРОСВІТЛЕННЯ
Марта ҐАРТЕН
|
Світлинa Вікторії САДОВОЇ
|
Підійти ближче. Торкнутися каменя і металу, дерева й паперу – барви, зображення, рясно декорованих поверхонь...Та хіба торкнешся символу? Спробуй через медитацію: може, вдасться.
Адже цей художник пропонує глядачеві не відсторонено-зверхнє споглядання “кічкових” яток із сумнівно східними сувенірами, а занурення в цілісний світ кожного свого твору, де – яким би мінімалізмом цей твір не був позначений – таки знаходиться простір для гри безлічі найабстрактніших знаків, спроектованих на різні площини свідомості: від міфологічної її складової – до особової чи, як тепер “кручено” кажуть, – особистісної. Швейцарський психоаналітик К. Г. Юнг, який досліджував споконвічні структури людського несвідомого творення, з цікавістю поставившись до східних систем уявлень про зв’язки світу, мав би прецікавий ґрунт для розмірковувань, побачивши цю виставку.
Ось тобі, милий європейський споглядальнику з третього тисячоліття, і прикладне вирішення проблеми культури як знакової системи, що фіксує свій зміст у ряді формальних умовностей і втрачає свій сенс для людей невтаємничених. Та мова символів (із математичними включно, бо ж пригадується: “Нехай не заходить сюди той, хто не вивчав геометрії”, – було написано над входом до гайочку філософської Академії Платона), які нічого не промовляють профанам, відкриває своє езотеричне значення Мандрівцеві. А надто тоді, коли звучить гонг, що пробуджує його зі сну. Роман Романишин – Мандрівець не віртуальний, а щонайприкладніший. Він, почувши цей внутрішній поклик гонга і будучи готовим до Шляху, торік навсправжки здійснив свою мандрівку до Країни сонця, що сходить.
Повернувся звідти з переконанням: Дао художника – усвідомити свою діяльність як прикладну філософію. Цим Шляхом він і прийшов до синкретичної експозиції, що об’єднала графіку, малярство (дошка, левкас) і пластику (камінь, бронза). І, можливо, зовсім не випадково, а глибинно-закономірно химерне орнаментування Романишина нагадує декор кераміки орібе.
Причому у виборі матеріалу не відчутні імітаційні “навороти” профанної стилізації. Ні, все природно вмотивовано засадничими положеннями східної естетики, ба навіть східного світогляду, де існують 5 кольорів, 5 звуків, 5 тотемних тварин, 5 першоелементів: дерево, вогонь, земля, метал, вода (отже, це звідси походять уподобані художником матеріали: папір, дерево, метал, камінь). За східною світоглядною системою, людина улягає законам землі, земля улягає законам неба, небо улягає законам дао, і тільки дао підпорядковується самому собі. А мистецтво – що? Воно принципово не креативне, а радше скидається на магію, коли художник (він же прикладний філософ) не створює світ, а лишень виявляє його взаємозв’язки, як це представлено Романом Романишином у “Ловцях вітру”, “Серпні”, “Місяці й рибі” – творах, пластичність яких збігається із основним принципом японської архітектури: матеріали так виявляють свої якості й натуру, що видно, як вони міняться, перетікають, виростають із форми, перестають бути скомпонованими зі з’єднаних між собою шматків. Це вдивляння у камінь, замилування його формою – своєрідна додосвідна робота, яка потребує не так автора-Майстра, як Філософа.
Утім, це процес зворотній, бо ж сказано поетом: “Місяць, що дивиться на мене, стає мною”. Щоби досягнути гармонії зі світом, людина повинна усвідомити свою єдність й одно-рідність із ним і жити так, щоби світовий життєвий ритм перегукувався із її власним. Тоді вона зможе спонтанно реагувати на все, що відбувається в природі, а її порухи – викликатимуть в ній відповідне відлуння. Це, як стверджують мистецтвознавці, – основа побудови образу в японському мистецтві, заснована на органічній єдності форми й функції, взаємооборотність всього в світі. У Романишина навіть не відчувається протиборства естетик, коли для своїх “східних снів” він застосовує класично іконописну техніку – левкас на дерев’яному шиті, в якій досягає незвичного ефекту, додаючи до кольорових розтяжок тонкопавутинний штрих знакових продряпин. Принцип органічності не відає критичності щодо попереднього досвіду, тому все так уживається в пропонованих на виставку творах: аркушах поліхромних графічних серій “Інкарнація” і “Казки для дорослих”, у левкасному “Годиннику із зозулькою”, бронзових “Ковчезі”, “Кориді”, “Полководцеві”, кам’яних “Джазовому”, “Східній грі” – і знову ж таки графічному “Мотиві зі зникаючим Буддою”.
Найпоказовішими у цьому відношенні виявляються пластичні шедеври “Початок великого полювання”, “Мольфар”, “Самотній острів”, “Мацурі (свято на горі”. Це вони стали хітами сезону й об’єктами паломництва не тільки зайшлих до галереї туристів, а й численних здивованих львів’ян (більшість із них, звісно, – студенти художніх навчальних закладів та їхні викладачі). Йдуть дивитися не тільки на філігранне володіння найрізноманітнішими графічними прийомами чи на культуру обробки металу (графічний первінь у цього художника настільки потужний, що він не стримується, аби не втручатися в доопрацювання вже готової відливки – тут важить рельєф і патинування). Приваблює інше: до цих творів дозволено торкатися. Від доторку вони приходять у рух. А вже кінематика рухомого образу породжує.... звук!
Що тоді тільки не спадає на гадку постмодерного глядача: рухомі конструкції Калдера, “архипентура”, яка намагалася вивести із паралічу скульптуру й картину, та ще безліч різних кунстштуків, якими в цій царині відзначилося не тільки минуле століття! І хоч Архипенко вважав, що безглуздо відроджувати мистецтво Танагри, північноамериканських індіанців чи африканських бушменів, безглуздо наслідувати їх, бо сучасна міфологія не надихається їхньою міфологією, однак він, очевидно, бачив, що “взаємопроникнення кольору і форми у поліхромному мистецтві можна порівняти хіба що з поняттям перетворення енергії. Ця енергія і становить саму основу поліхромного мистецтва. Саме через це мистецтво взаємопроникнення і є втраченою таємницею, прихованою у давньому поліхромному мистецтві... Духовно, естетично, емоційно, творчо, символічно варіації кольороформи так само багаті, як і варіації симфонії, де одна музична тема переходить в іншу, викликаючи у слухача безліч образів. Нова поліхромія полягає у новій естетиці й техніці, що об’єднує форму і колір, їхня взаємодія, взаємопроникнення, їхні гармонія і контраст, їхній ритм визначаються символічними та стилістичними проблемами”.
І Роман Романишин пропонує один із найцікавіших ймовірних варіантів вирішення цих проблем. Бо, за тим же Архипенком: “Поєднання кольору і форми не заперечує одухотвореності, – навпаки, полегшує вираження абстрактного”.
Переваги декорованих об’ємів перед площинною графікою очевидні. Рельєфи, спричинені дією природних стихій, створюють неочікуваний композиційний ефект. Нічого не відкинеш від їхніх архаїчних форм, що видаються суперсучасним досягненням. І з огляду на це, може, й мають рацію ті, що наполягають на інтегрованості доробку Романишина саме в авангард естетичної думки – за світовими параметрами, – до якої належить, до речі, й Архипенко, про якого свого часу Аполлінер казав, що той “дедалі більше наближається до абсолютної скульптури, яка одного чудового дня зільється з абсолютним живописом і архітектурою, щоби постати, як чиста пластика, над усіма стилями, техніками і засобами”.
От тільки тип мислення Романишин обрав інший. За його дао художника, метод усвідомлення явищ в умовах органічного світу й асоціативне мислення відбуваються за типом акустичного резонансу, відлунюючи в душі людини. Чи не тому звучить розгойданий “Самотній острів”, у пентатоніці перегукуючись з іншими гонгами? Саме цей тип мислення передбачає не створення, а Віднайдення. Відкриття. Проявлення. Виявлення природного начала, прихованої суті.
Істинна краса предмета – та, яку треба пережити, відчути, а не тільки усвідомити. Це сокровенна краса , як і сокровенна істина. Господи, невже таке ще можливе в цьому “заграному” постмодерні?
довідка
Роман Романишин – львівський графік, скульптор, живописець. Народився 13 липня 1957 року. Художню освіту здобув, навчаючись у Львівському училищі прикладного та декоративного мистецтва ім. І. Труша та Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. Учасник і лауреат численних престижних світових виставок-конкурсів графіки, де неодноразово отримував різноманітні нагороди. Твори Романа Романишина зберігаються в багатьох музейних збірках і колекціях Канади, Росії, США, Великобританії, Польщі, Швеції, Латвії, Швейцарії.
Персональні виставки: 1986 р. – Ряшів-Перемишль; 1990 р. – Львівський музей етнографії; 1990 р. – КУМФ, Торонто, Канада; 1991 р. – Галерея СХ, Київ; 1992 р. – Мюнхен, Німеччина; 1993 р. – “Галерея Шупера”, Мюнхен; 1994 р. – Хмельницький музей сучасного мистецтва; 1994 р. – Український дім, Київ; 1995 р. – Кадакес, Барселона; 1995 р. – Рига, Латвія; 1996 р. – Французький центр, Київ; 1996 р. – Львівський музей етнографії; 1996 р. – Женева, Швейцарія; 1996 р. – Рига, Латвія; 1997 р. – Торонто, Канада; 1997 р. – Вашингтон, США; 1998 р. – Ассен, Нідерланди; 1998 р. – Хуст, Україна; 1999 р. – Галерея “Триптих”, Київ; 2000 р. – Йокогама, Японія; 2001 р. – Антверпен, Бельгія; 2002 р. – Галерея “Дзига”, Львів
|
|
