Ізраїльські пристрасті навколо Митрополита
Конференція у Єрусалимі щодо надання Андреєві Шептицькому звання "Праведника Світу"
ДИСКУСІЯ
Дмитро КАНЕВСЬКИЙ, Хайфа
|
Андрей Шептицький. Світлина з архіву "Поступу"
|
Днями в Єрусалимі, у приміщенні прaвої партії “Ісраель Бейтейну”, відбулася наукова конференція присвячена ролі Митрополита Андрея Шептицького у порятунку львівських євреїв під час II cвітової війни. Головною метою її проведення є створення широкого суспільного резонансу та популяризації постаті Митрополита із тим, аби нарешті йому було присвоєно почесне в Ізраїлі звання “Праведника Світу”, яким музей “Яд-Вашем” нагороджує осіб, які під час Голокосту, ризикуючи власним життям, рятували євреїв.
Першу спробу “беатифікації” Шептицького було здійснено в Ізраїлі ще у 70-х роках – після створення відповідної комісії, яка розглядала прохання про надання Шептицькому звання “Праведника Світу”. Утім, тоді справу не було доведено до кінця. Із провалом роботи комісії часто пов’язують ім’я Давіда Кахани, який у добу гітлерівської окупації був головним равином Львова і, як подейкують, особистим приятелем Андрея Шептицького. Після еміграції в Аргентину Кахана став головним равином Буенос-Айреса, а згодом – головним равином ВПС Ізраїлю.
Як відомо, Кахана став одним із кількох сотень євреїв, урятованих Шептицьким від неминучої загибелі від рук нацистів. Проте з досі невідомої причини саме Кахана утримався від голосування за присвоєння Шептицькому почесного звання на першій спецкомісії. Мотиви його вчинку й досі залишаються незрозумілими. Урешті-решт комісію було розформовано, а про вшанування імені Митрополита забули майже на 20 років. Водночас студіювання колосальної спадщини Кир-Андрея, та документів, пов’язаних із його діяльністю, не припинялося ні на мить.
Безумовно, одним із найвагоміших аргументів стосовно миротворчого подвижництва, притаманного Митрополитові, може слугувати його лист “Не убий”, відісланий Герінгу 1942 року. У цьому листі Шептицький рішуче засуджує жорстоку й антилюдську політику III Рейху на Західноукраїнських землях. Окрім того, в самому Ізраїлі ще нині мешкають близько 10 осіб, яких у дитинстві переховували на горищах монастирів греко-католицькі священики та безпосередньо сам Шептицький. Беззаперечний факт порятунку євреїв греко-католиками підтверджують ще й численні свідчення вцілілих.
Ці факти неодноразово згадувалися на конференції, в якій взяли участь відомі журналісти, громадські діячі, адвокати та історики. У своєму виступі Леонід Цівген – член Міжнародної колегії адвокатів – сказав, що питання Шептицького набуло в Ізраїлі “національно-морального характеру”, та що будь-які спекуляції на цю тему є зайвими (імовірно, пан Цівген мав на увазі брехливі статті, які доволі часто трапляються у російській пресі, де Шептицького звинувачують у потуранні гітлерівському режиму).
Йосип Герстон (у минулому співробітник Інституту юдаїки в Києві) під час своєї доповіді розповів про те, як на початку 90-х років він вирушив до Львова, аби понишпорити в галицьких архівах і знайти якомога більше невикритих до того часу фактів про діяльність Шептицького. Під час своїх досліджень Герстонові довелося поїхати в Яремче, де він мав нагоду зустрітися із 90-річним монахом-студитом. Старий монах, який чудово пам’ятав Шептицького, повідав досліднику багато цікавих фактів, які підтверджують мужність та глибоку віру в Бога й у націю, що її плекав Митрополит. На завершення пан Герстен назвав Шептицького “людиною найвищого духу”. Практично всі учасники конференції зійшлися на думці, що надання Шептицькому звання “Праведник Світу” було б логічною даниною шани та подяки.
Утім, як і завжди, не могло обійтися і без провокаційного виступу. Громадський діяч Яків Сусленський обрав Шептицького за офірного цапа і розповів історію про такого собі пана Мірчука, якого “бандерівці” відрядили у близькосхідні краї на розвідку та для “просування справи Шептицького”. За його словами, ті самі “бандерівці” спонсорували його поїздку та перебування на Святій Землі, а коли пан Мірчук прогнівався на Ізраїль, то по поверненні до Львова вирішив помститися, друкуючи у газеті “За вільну Україну” юдофобські статті. У своєму виступі пан Сусленський намагався не конкретизувати ані імен, ані джерел фінансових надходжень цього “бандерівського заколоту”. Проте відповідаючи на моє запитання, хто ж саме відрядив Мірчука в Ізраїль та спонсорував його поїздку, Сусленський, не вагаючись, відповів, що це Ярослава Стецько.
Не пригадую, аби пані Слава коли-небудь публічно згадувала про щось подібне, тим більше, що вона сама неодноразово бувала в Ізраїлі у складі парламентських делегацій, тож могла б узяти цю місію на себе. Не менш вразила йі однозначна відповідь Сусленського на питання щодо того, чи має комісія, створена під дахом музею “Яд-Вашем”, моральне право на розгляд справи Шептицького після історії з перемитництвом фресок Бруно Шульца з Дрогобича. Лаконічна відповідь Сусленського на це не забарилася: “Може!”. На завершення він рекомендував ставитися до Митрополита без зайвого пафосу.
Опонент пана Сусленського, Давід Грінгауз – голова фундації львів’ян Ізраїлю – розповів, що із власного життя пам’ятає, як він, вихований в антирелігійній та антинаціональній атмосфері підрадянського Львова, умить змінив своє ставлення до Митрополита після зустрічей із тими євреями, яким поталанило врятуватися.
Багато хто говорив про те, що до подій доби Голокосту, які збіглася в часі з зародженням ОУН-УПА, не можна підходити упереджено, як це намагаються робити деякі російські україножери, статті яких дуже часто передруковують ізраїльські російськомовні ЗМІ. Також учасники конференції погодилися з тим, що Митрополит Шептицький уже надто довго чекає на належне вшанування своїх шляхетних вчинків.
|
|
