Музичний бог - півтора метри зросту
АУДІО
Роман ЗАЯЦЬ
|
Світлина Rolling Stone
|
PRINCE. The Rainbow Children (2001, Smoic/Universal).
Прінс Роджер Нельсон – чи просто Прінс, чи Символ, чи TAFKAP (від The Artist Formerly Known As A Prince – “Артист, раніше знаний як Прінс”), чи, беручи до уваги ранні псевдоніми, – Джім Стар, Крістофер Трейсі, Джо Коко або ще з десяток інших... Немає сенсу продовжувати перелік, адже достатньо того, що його легко впізнають, не звертаючи уваги на те, під яким псевдо він виступає. Упізнаваними є стиль його пісень, манера компонування, зрештою, й виконання також. Він чудовий музикант (мультиінструменталіст), відвертий до непристойності у своїх текстах, та ще й, окрім того, найсексуальніший артист (згідно з неодноразовими опитуваннями як слухачів, так і колег по фаху). І, як бачите, не має значення те, що, судячи зі росту, Прінс – справжній крихітка. Скажу більше: цього малого чоловіка з великим музичним серцем по праву можна назвати найважливішим артистом 80-х років минулого століття.
Довкола творчої плодючості Роджера Нельсона кружляють різні історії. Одна з них розповідає, що Прінс має у власних “закамарках-ничках” кількасот готових записаних пісень, тож втішатиме цими піснями не тільки нас, а й, певно, ще наших внуків. Можливо, в тому є дещиця правди. Пригадаймо хоча б альбом Valut... Old Friends 4 Sale, де Прінс зібрав пісні, записані в період між 1985 та 1994 роками. Маю враження, що й ці 14 пісень, видані наприкінці 2001 року, як і альбом The Rainbow Children, принаймні задумом а може, частково й записами сягають у ті ж 80-ті роки.
Отже, платівка The Rainbow Children – в першу чергу неймовірно джазовий альбом, а вже потім суміш: фанкі, соул, госпел та рок. Уже перша композиція – Rainbow Children – всмоктує нас у пишну атмосферу мелодії, притаманну тільки джазовим творам. Вона триває понад 7 хвилин, але при цьому – жодного відчуття “переїдання”, а почергові соло гітари та саксофона тільки підсолоджують відчуття. Експресивна The Work Pt 1 сама змушує ногу відстукувати такт, причому нагадує пісні Джеймса Брауна (зрештою, не вона одна). Услід за нею йде не менш динамічна Everywhere, за своїм розмахом ідеальна для виконання на великій сцені. Заплющую очі – й так і бачу концертний варіант пісні: дві ударні секції, з десяток духовиків, чарівні негритянки на підспівці, які в такт погойдують своїми пишними стегнами... Правда, шкода, що пісня така коротка. Натомість гріхом було б нарікати на розбудову довжелезної (понад 8 хв.) Family Name, яка аналоговими гітарами та клавішними партіями легенько нагадує непокірних The Doors та майстра Хендрікса. Завершальна балада Last December розтрощить найтвердіші кам’яні серця. Тут маємо власне того Прінса, якого ми найбільше любимо: в найнесподіваніші моменти пісня з балади переходить в рок-композицію з гітарними соло, типовими для Ленні Кравітца, а потім – гоп-па – знов спокійний відрізок мелодії, який по наростаючій підводить нас до майже епічного завершення...
Залишається додати, що Прінс цього разу видав на-гора на диво цілісний альбом. Не перебільшу, коли схарактеризую його як концептуальний і водночас стихійно “живий”.
І наостанку – одна особиста рефлексія: не знаю, чому, але складається враження, що в музичному світі цього артиста недооцінюють. Як на мене, то якщо вже Майкл Джексон – король поп-музики, Прінс Роджер Нельсон – її бог.
|
|
