Автентична античність як сучасна сенсація
Скульптура, вартість якої на світових аукціонах могла сягнути цифри з шістьма нулями, у нас є еквівалентом чотирьох "півлітр"
ЗНАХІДКИ
Андрій ДОРОШ
|
У житті часом, хоч й дуже нечасто, трапляються й добрі чудеса. Підтвердженням цьому стала презентація чотирьох античних та однієї ренесансної скульптур, привезених до Львівської галереї мистецтв її директором Борисом Григоровичем Возницьким з містечка Розділ, де вони прикрашали фасад палацу магнатів роду Лянцкоронських і фонтан у парку.
Факт знаходження скульптури, забіленої вапном і нікому нібито (крім Возницького) нецікавої, ще раз, між іншим, підтвердив просто неймовірну нетривкість суспільної нам’яті, адже з часу доставки цих творів з Анатолійського узбережжя до Роздолу минуло заледве сто років (і шістдесят – від дня, коли останні представники родини Лянцкоронських перебували у своїй літній резиденції). Треба було мати “нюх” більш як піввікової праці в музейництві та нерозтрачену цікавість десятилітнього хлопчака – “а що там всередині?”, – аби приставити драбину й на шести- або й дванадцятиметровій висоті шкрябати нібито гіпсову скульптуру.
Але інтуїція не підвела Возницького і цього разу: під багатошаровими забілами виявився шляхетний мармур. Хтозна, чи ті напластування нашого рідного вапна не стали захисним панцирем для нинішньої сенсаційної знахідки, що урятував її від кислотних дощів, бути яким у Роздолі самою екологією велено, й від драпіжного ока шукачів удачі останніх років.
А відкрито дві повнофігурні (у 3/4 натуральної величини) постаті, одна з яких, на жаль, – уже з втраченою головою, майже непошкоджений погрудний портрет невідомої римлянки (таких у цілій Україні менше десятка) та великий (1,5 натури) чоловічий торс – можливо, для парадного портрету когось із римських імператорів. Скульптурам – від 2300 до 1800 літ. Такий часовий розбіг навіть в одному творі “Портрет юнака з книжкою” обумовлений полілітністю (складенням з кількох частин, на відміну від монолітності, одноцільності) скульптури. Річ у тому, що в античній культурі, зокрема у часи Римської імперії, був звичай (можливо, зумовлений політичною боротьбою в метрополії) просто замінювати на умовному імпозантному торсі голови можновладців. Цей торс часом був навіть вирізьблений з каменя іншого ґатунку, скажімо, з брунатно-червоного мармуру, тоді як голову традиційно виготовляли з білого. Саме так і виконана скульптура “Юнака з книгою”, і не виключено, що такій же меті був призначений торс вагою поза 1000 кг, який поки що не спромоглися просунути далі, ніж у вестибуль галереї. Однак спадкоємність традиції в античній культурі була незмірно сильніша, ніж у наші дні. Голова юнака, виконана майже через три століття після постаті, на якій вона вміщена сьогодні, хоча й відрізняється від неї стилістично, але з цілістю не дисгармоніює. А тепер спробуймо на малу хвилину уявити собі голову роботи когось із наших сучасних скульпторів на торсі, виконаному Йоганом Пінзелем. Різниця в часі – ті самі триста років, але видовище неймовірно нестерпне.
Тому певним психологічним експериментом працівників галереї над відвідувацьким загалом стало експонування у тому ж залі ще одного здобутку ЛГМ останнього часу – двох бронзових скульптур роботи Григора Крука, українського митця з діаспори, подаровані подружжям меценатів із Мюнхена Тетяною й Миколою Шафовалами. Григорій Крук, який з 1938 року мешкав у Німеччині, усім своїм доробком ще раз підтвердив думку, що митець, якщо він прагне зберегти національну самобутність, нерозривно пов’язаний з тим часом, коли він покинув батьківщину. Для Крука побут і вигляд українців застигли на Поділлі кінця тридцятих років – й далі не посунулися. Типовим і трагічним прикладом інакшої моделі поведінки є творча доля іншого українського митця, який опинився на чужині. Авангардист, друг Богдана-Ігоря Антонича, теоретик і практик малярства Володимир Ласовський у ході воєнної завірюхи був закинутий долею в Париж, потім – в Аргентину, до США. Будучи на батьківщині одним із лідерів модерного мистецтва, він, пристосовуючись до творчих середовищ тих країв, де довелося жити, не зміг переступити порогу третьо- а то й четверторядного живописця. Як не шкода, але найважливіше з доробку Ласовського було створене в перші десять-п’ятнадцять літ творчої дороги.
І, нарешті, вертаючись до роздольських здобутків Б. Возницького, треба повідомити вже зовсім кримінальну історію, яка сталася з бронзовим путті, фігурка якого прикрашала парковий фонтан – і яку міліція виволокла з гори металобрухту, куди він був проданий одним із роздольських люмпенів за ганебну ціну – 24 гривні. Фігурка ж виявилася ні мало ні багато, а відливом (можливо, що й авторським) з твору італійського митця XV сторіччя Андреа Вероккіо, наставника Леонардо да Вінчі. (Описують, що коли Вероккіо, доручивши своєму учневі докінчити одну в замовлених ікон, побачив, як той справився з завданням, він запевнив, що від цього дня в живописі йому самому робити нічого). Так-от, скульптура, вартість якої на світових аукціонах легко могла б сягнути цифри з п’ятьма або й шістьма нулями, в нашій таки – сюрреалістичній (!) – дійсності мала еквівалентом “чотири півлітри”. Колись у Карному кодексі була досить сувора стаття за “розкрадання державного майна у особливо великих розмірах”. Чи не час подумати про впровадження відзнаки “За збереження національного майна в особливо великих розмірах”? Бо Борис Возницький такої відзнаки заслуговує вже давно.
|
|
