Сім Я Тараса Салиги
ЮВІЛЕЙ ДЕКАНА
|
– Пане професоре, дозвольте розпочати розмову з кількох анкетних запитань. Отож, якою літературою (крім української) ви володієте?
– Жодною. Може, ви хотіли запитати, які літератури (крім української) я знаю? Кожен, хто має філологічну університетську освіту, мусить бути обізнаний з усією світовою літературою. Свого часу я написав кандидатську дисертацію про жанр східнослов’янської балади. Зрозуміло, що саме в цьому аспекті вивчав слов’янські літератури. При написанні докторської дисертації треба було широко орієнтуватись у розвитку стильових процесів французького, італійського, німецького, іспанського модернізму другої половини ХІХ – початку ХХ століття, в які я спробував “інтегрувати” український літературний (поетичний) процес періоду міжвоєння.
– Чи доводилося вам перебувати за кордоном сприйняття якогось художнього тексту чи явища?
– Я справді за кордоном був багато разів. Та скрізь, в Німеччину, Францію, США їздив в українські центри з метою вивчення нашої діаспорної літератури. До того ж всі мої “візити” були короткочасні. І все ж за кордоном легко зрозуміти, що там, у них, навіть при “хронічному” модерні шанують те, чим ми вдома стидаємося. Знайдіть таку Європу, де, у будь-якій державі, хтось – від першої особи до рядового її громадянина – стидався б своєї національної атрибутики, народного “консерватизму”. Щоби відповісти на запитання конкретніше, скажу, що в Лондоні мені все ж довелося “перебути” – або ж “відкрити” собі художній текст по-англійськи. Письменниця Кароліна Сеймур-Джоунс у книзі “Розмальована тінь” (зрозуміло, що з метою авторської сенсації) легковажно збиткується над велетнем англійської літератури ХХ ст. Т .Еліотом в той самий спосіб, як це робить у нас бузувір бузина над українською класикою. Але там “у них” – це дрібниці, які не здатні руйнувати людську мораль чи національну гідність. У нас подібне чтиво спрямовується в площину руйнації, насміхання.
– Із усіх установ і організацій, де ви працювали (Інститут суспільних наук, Львівський політехнічний інститут, Львівський національний університет імені Івана Франка) лише експертний комітет ВАКу можна назвати напівзасекреченою структурою. Однак маю ще одне формульне запитання: чи обізнані ви з літературознавчою таємницею?
– Літературознавча таємниця для мене – це шлях пізнання художньої неповторності окремого твору, творчої індивідуальності, періоду чи епохи в літературі. Методів пізнання художнього твору дуже багато і всі вони різні. У кожному конкретному випадку треба знайти свій ключ до замка. Художню річ руйнівною критикою “не візьмеш” – треба шукати потаємного підходу до неї, щоб її “відімкнути”.
– Вочевидь, одним з імперативів поета є “відливати у строфи час”. Хоча не завжди, бо є поезія астрофічна. Чи не здається вам, що після еміграції (чи репатріації) Тараса Салиги з літературної критики в історію літератури сучасна українська критика пішла ще далі – вона стала “дистрофічною”?
– Важко сказати, що я став “репатріантом” у критиці, хоч хай би!.. Моє покоління критиків, що в основному “емігрувало” в літературознавство, справді часом подібне до українців з-за кордону, які при тимчасових екскурсіях на свою материкову Батьківщину бачать на рідній землі тільки недоліки. Хоч більшість із цього критичного покоління прекрасно розуміє, що сучасний літпроцес не може відбуватись за попередніми “стандартами”. Нинішня молода “рухома естетика” у кращих своїх зразках у чомусь навіть глибша за критику “вчорашню”. Безперечно, вона враховує її багатий досвід і водночас шукає свого естетичного інструментарію, який у соцреалізмівських умовах не могли на практиці застосовувати навіть найавторитетніші критичні арбітри. Ніколи не було “чистого” літературного часу чи періоду, в якому працювали б лише генії або великі таланти. Сьогоднішня критика має свою “дистрофію”. Ліком від цього є здоровий глузд.
– Найновішу свою книгу ви назвали “Вокатив”...
– Назву продиктував вміст матеріалу. “Вокатив” з латинської – це відповідник нашого кличного відмінка, який українська мова, на відміну від мов інших (де вокатив був), береже впродовж століть. Якщо втратиться кличний відмінок, загубиться мелодика, внутрішній “спів” мови. “Вокатив” у моїй книзі має субстанцію метафоричну, підтекстову.
– Вас знають як автора виголошених ювілейних виступів, що мали значний культурно-громадський резонанс...
– Виступав із доповідями в Оперному театрі, театрі ім. М. Заньковецької, в Національному університеті ім. І. Франка, в народних домах Львівської області у зв’язку з ювілеями Т. Шевченка, М. Шашкевича, І. Франка, Є. Маланюка, Ю. Липи, О. Ольжича, І. Калинець, Р. Іваничука і ще багатьох. Вважаю це за високу честь. Але цим слави комусь не доточиш, а самого себе легко представити культурній громадськості за професорське “ніц”, або ж зберегти свою професійну гідність. А якби за подібні виступи виплачували відповідний гонорар, то я б від нього не відмовлявся. У нас споконвіку і колядникам платили.
– Різдво – прекрасне українське свято, та коли ми почнемо вибиратися із цього вертепу?
– Ми прожили десять літ своєї української Незалежності, й далі стоїмо на колінах у молитві за Україну. У мене таке відчуття, що ці десять літ ми переживаємо свій “вербний тиждень”. Але після нього обов’язково настане Великдень!
Розмову вів Роман ЯРУК
Наміри публікації можуть не збігатися з наслідками
|
|
