Нова китайська мрія українців
КОМЕНТАР
Дмитро ЯЦЕНКО
Цього тижня Україна відзначає дві важливі дати – два десятиріччя міжнародних відносин з двома країнами, США та Китаєм. До святкування першої з них ми добираємося у розпал українсько-американської торгової війни, проте друга відбувається на тлі підкреслено дружнього візиту Анатолія Зленка до Пекіна.
Цікаве протиставлення і чудова дипломатична гра: українці нарешті починають відчувати себе незакомплексованими своєю меншовартістю хоча би на рівні міністрів. От де, напевне, стала в пригоді давня багатовекторність зовнішньої політики. І це один із небагатьох випадків, коли Україна нарешті чіткіше починає формулювати свою розмиту геополітичну позицію. Але чи аж така вона слабка?
Україні немає сенсу шукати американської поблажливості щодо “піратського питання”. Ці претензії США можна вважати лише формальним приводом для оголошення торгової війни. Запровадження санкцій не зовсім зрозуміле, адже Україна все-таки ухвалила закон про компакт-диски, як цього хотіла Америка. Однак Вашингтон навіть не став вивчати текст нового закону (там навіть ще не отримали офіційного перекладу), а відразу покарав Україну за любов до неліцензійної музики. Не виключено, що оцінки США щодо розвитку піратської CD-індустрії у світі та в Україні є дуже суб’єктивними: якось непомітно відбувся той факт, що Україна якимось дивом змогла обігнати за розвитком піратства Китай! Водночас проти Пекіна США чомусь санкцій не запроваджують... Саме тому причини торгової війни слід було би шукати поза проблемами захисту прав інтелектуальної власності: можливо, США бояться зростання економічної ваги України, а надто – стрімкого розвитку інформаційних технологій (зрештою, практично безплатне використання найкращих програмних розробок цьому дуже сприяє).
На цьому тлі перед Україною постає доволі серйозне запитання: чи варто за умов несправедливої конкуренції на європейському та американському ринках (несправедливість закладена різницею в економічному розвитку та рівні життя) продовжувати активно обстоювати західний вектор інтеграції?
Іншими словами, навіщо нам Європа, якщо нас там не чекають? Нинішня позиція України має відповісти на концептуальне питання: де і ким буде наша держава в найближчому майбутньому – країною третього світу у кільватері американської зовнішньої політики чи однією з ключових країн нового багатополюсного світу? Очевидно, що друге вигідніше. Більше того, цей другий шлях розвитку неминучий, адже однополюсний світ, ідею якого США почати проповідувати після падіння комуністичних режимів у Європі та розпаду СРСР, виявився помилкою. Цю помилку доводить розпочата Америкою і поки що популярна в Новому світі, але абсолютно програшна в глобальному сенсі антитерористична кампанія.
У цьому контексті Україна здобуває нарешті шанс визначитися і перестати використовувати таке гасло, як “інтеграція”. Інтеграція в Європу, НАТО, Захід чи Схід втратить будь-який сенс, бо ніхто не розумітиме: навіщо це робиться, якщо це насправді економічно невигідно. Як невигідно бути слабким серед сильних. Китай колись зрозумів, що може стати незалежним геополітичним гравцем – і тепер із ним рахуються США. Коли Україна почне розуміти, що її майбутнє не в американській, не в російській і не в китайській інтеграції, тоді й вона зможе стати жирною крапкою на геополітичній мапі...
|
|
