Апологія втрачених ілюзій
KOMЕНТАР
Іван ГЕЛЕМЕЙ
Лукавили всі: від професіоналів (на чолі з Гаррі Каспаровим) до українсько-галицьких патріотів (на чолі з “Поступом”). Перші – мимовільні консерватори й охоронці традицій – прогнозували перемогу досвідченого та геніального гросмейстера Іванчука, другі сподівалися (не без підстав) на силу додаткових мотивацій “простого українського хлопця” з Галичини. Утім, галас навколо матчу за звання псевдочемпіона світу зі шахів, який здійняли в Україні з огляду на ексклюзивно вітчизняний фінал, від самого початку переважував істинну значущість суто спортивного двобою Пономарьов – Іванчук.
А тим часом це протистояння варто розглядати у двох категоріях – спортивній та ідеологічній. На жаль, розуміючи неповноцінність першої, Василь Іванчук не знайшов достатніх для себе мотиваційних аргументів, аби серйозно сприйняти вагу другої...
Так, Україна матиме чергового чемпіона світу з шахів, попри всі застереження та скептицизм щодо самих змагань під назвою “Чемпіонат світу ФІДЕ”. Так, цим чемпіоном, на превеликий жаль уболівальників Іванчука, стане не він.
Але що з того? Якби не загальновідомий імідж Василя як шахіста вкрай нестійкого психологічно, його невдачу у двобої з Пономарьовим сприйняли би лише як прикру випадковість. В історії шахів назавжди зафіксовано чимало імен видатних майстрів – справжніх естетів і художників, – які ніколи не здобулися на найвищі титули. Цукерторт, Керес, Рубінштейн, львів’янин Штейн, зрештою...
Якби Василь Іванчук народився в “золотий вік” класичних шахів – зі спокійним контролем, відсутністю комп’ютерів для підготовки, тривалими паузами між відповідальними змаганнями, – він, можливо, був би непереможним довгі десятиліття. На жаль, як писала Ліна Костенко, “ще не було епохи для поетів, але були поети для епох”. Злам ХХ та ХХІ століть – це не епоха Іванчука, та шаховим поетом цієї епохи він залишиться назавжди.
| 
