Генетичний аналіз молодого українського кіно
Минулого тижня у Львові, у приміщенні клубу-кафе "Лялька" гостював фестиваль молодого українського кіно "Відкрита ніч"
Олег ЯСЬКІВ
|
Світлина КМЦ "Дзиґа"
|
Фестиваль “Відкрита ніч” – точка екстремуму, котра з математичною переконливістю з’ясовує напрямок руху нашого кіно. Це шанс для студентів, ізольованих від глядача, кінематографістів, які відлучені від професії, художників, котрі за допомогою відеокамери ризикнули розширити звичні координати простору виміром часу.
Фестиваль – це не лише перегляд робіт молодих авторів у різних жанрах, але й своєрідна генетична лабораторія українського кіно, яка покликана дати відповідь на ключове питання кіномистецтва: рештки чи зародки українського кіно ми спостерігаємо у творчих лабораторіях? Через те настільки демократичною є концепція фестивалю, керованого колективом натхненних фахівців на чолі з відомим кінорежисером Михайлом Іллєнком, який є арт-директором фестивалю “Відкрита ніч”. “Відкриту ніч” не цікавить будь-який прояв конвеєру – ефірного, відеокасетного, кабельного.
“Сьогодні ми опинилися перед необхідністю порятунку національного кіно і встановлення нормального балансу між нашою та імпортованою продукцією. У цій ситуації саме національний екран вимагає підтримки, уваги, аналізу, і фестиваль “Відкрита ніч” – це спроба надати таку підтримку, здійснити певні рекламні, пропагандистські функції, залучити до аналізу критиків, продемонструвати для глядача та журі всю гаму кризи в нашому кіно та спроби подолати цю кризу творчими та технічними працівниками вітчизняного кінематографа.” (З програми фестивалю).
Під час перегляду фестивальної програми львів’янам було представлено кращі роботи з програм 1999-2001. Серед майже 40 фільмів з’явилось кілька робіт, які виявили чудове володіння широким арсеналом кіномови і пройнятих розумінням справжньої суті кіно (“Бійня”, “Тир” Т. Томенка, нагородженого відзнакою Берлінського фестивалю, “Зимно” О. Саніна, “Дотик”, “Присутність” О.Самолевської, “Даос озирається” М. Суркова, “Обережно – пофарбовано” С. Наталужко). Траплялися, звичайно, і відверто епігонські та прохідні роботи. Однак приємно, що вирішальними стали не технічна довершеність фільмів (досягнути якої просто неможливо на наших кіностудіях), а творча свобода, що керувала задумами авторів. У той же час, як у кращих, так і у гірших своїх зразках, програма “Відкритої ночі” окреслила тематичний спектр, який домінує тепер в арсеналі кіномитців. Він не надто широкий. Зазвичай це державна ідентифікація, соціалізація суспільства, толерантність, родинні стосунки, формальні пошуки.
Показані фільми анатоміюють сучасний стан української душі: стилістично домінує побутовий реалізм з притаманним йому суржиком та бідністю, який, попри формальну переконливість, психологічно пригнічує (“Чортеня” О. Урсакі, “Весна” К. Коваль, “Страх па-де-де” О. Юзік). Але символічно, що надія залишається: дорослі розмовляють суржиком, зате діти – як правило, українською, зі злиднями примирюються дорослі, діти ж всіма можливими способами протистоять їм.
У багатьох фільмах простежується знакова для творчої ідентифікації митця тенденція тематичного й
образного повороту до початку дев’яностих років – ніби спроба стрибнути в цю вирішальну ситуацію, коли ще не все було втрачено, коли можна було піти іншим шляхом. Можливо, так промовляє совість молодого українського кіно. Це втішає, особливо якщо взяти до уваги, що більшість робіт створена російськомовними авторами.
Виявляють фільми і ознаки втрати національної ідентичності, як приклад – асоціативне поєднання українського села з російською матроською піснею “Яблочко” у фільмі “Весна” К. Коваль. Разом з тим, творчість молодих – це також рентгенівський відбиток школи старших. У такій проекції виявляються ті вади, з якими українське кіно вступило в період незалежності, і до яких молоді ніби й непричетні: консерватизм творчих поглядів, убогість тематичного матеріалу, зокрема до оскоми набридла експлуатація селянських мотивів у найнепривабливіших формах цілковитого морального розкладу, так ніби міста в українському контексті й не існує, підкреслена театральна гротескність та схематична однозначність персонажів, тобто майже все розмаїття форм посередності українського радянського кіно.
На інше й годі було сподіватись, адже керівниками творчих майстерень залишились переважно ті ж самі вчителі, які нічого не могли вдіяти із власною вторинністю й раніше. У роботах деяких початківців відчувається творча невпевненість, а у тематиці – навіть психологічна приреченість (“Рідні” М. Воротинцева, “Любов” О. Горбунова). Не додає такий стан справ оптимізму й майстрам, які хочуть і вміють робити кіно. Серед них і Михайло Іллєнко, режисер “Фуджоу” та “Сьомого маршруту”.
Але незважаючи на невпевненість перших кроків, загальне враження від переглянутого позитивне, і схоже, що повільно, але невпинно відбувається народження нового українського кіно.
|
|
