Як поводити себе з "Львівгазом"?
Мертві душі, привиди і матюки
РЕПОРТАЖ
Наталка СНЯДАНКО
Я люблю мати справу з державними службовцями. Вони – щось на зразок безкоштовного психоаналізу.
Завжди, коли я відчуваю наближення депресії, то звертаюся у котрусь із загальнодоступних установ, яка здатна позбавити мене зайвого запасу адреналіну й вивільнити приховані резерви організму до саморегенерації. І можу авторитетно заявити, що система лікування від депресій у нашій країні найкраща, куди там західним психоаналітикам. Шкода, що ніхто ще не здогадався зробити на цьому бізнес.
От, наприклад, “Львівгаз”. Слово, яке відразу ж викликає яскраві спогади у кожного, хто хоч раз сюди звертався. “Львівгаз” – особлива фірма, яка не чекає, поки прийдуть до неї, а дбає про душевний спокій своїх клієнтів і проявляє ініціативу першою.
До мене “Львівгаз” прийшов у вигляді двох привидів, перший із яких був духом моєї померлої чотири роки тому бабці, а другий якимось незнайомим мені духом, який, однак, мешкав у моїй квартирі не менший період часу. Так принаймні стверджує “Львівгаз” і примушує мене платити за цього духа.
Таким чином кількість населення у моєму помешканні виросла відразу на двох осіб. На покійну бабцю, за яку продовжували нараховувати платню протягом усіх цих років, хоча довідку про смерть я особисто віднесла у “Львівгаз” відразу після того, як бабці не стало. І на невідому мені особу, яку той же всесильний “Львівгаз” прописав у моєму помешканні, хоча про неї не відомо ні мені, ні ЖЕКу, ні іншим утаємниченим.
Дочекавшись наближення чергової депресії, я вирішила сходити у “Львівгаз” і поцікавитися, що ж мені робити з обома цими привидами.
Наблизившись до дверей, за якими зберігається всезнаючий комп’ютер мого рідного Франківського району, я приємно здивувалася, не побачивши черги. Виявляється, буває і таке. Невже мені пощастило, і я з’ясую все швидко і безболісно? Зайшовши до кабінету, я побачила сцену, варту кінематографічного увічнення: розлючена жіночка поважних розмірів кричала щось дуже непристойне дівчині за комп’ютером, решта співробітників цієї дівчини злякано втиснулися у свої крісла, а жіночка в перервах між матюками обіцяла облити їх усіх сірчаною кислотою.
– Жіночко, не матюкайтеся, у вас же чоловік професор, – благально сказала дівчина з-за комп’ютера і подивилася в мій бік, ніби шукаючи підтримки.
Я не буду матюкатися, подумала я, виглядає це справді негарно.
Жіночка, якій, як виявилося, рік тому відключили газ у порожній квартирі, а тепер примушують заплатити за весь цей рік – або ж знайти працівника аварійної служби, який це зробив, і взяти у нього акт виконаних робіт, відматюкалася і пішла. Я ввічливо розповіла дівчині про свою проблему.
– Вам потрібно у сусідній кабінет, до бухгалтера, написати заяву, щоби зробили перерахунок – порадила мені дівчина. – А нам принесете довідку з ЖЕКу про склад сім’ї, і ми почнемо нараховувати менше.
– Але ж я вже писала заяву. Місяць тому. І приносила всі необхідні довідки. Тоді в сусідньому кабінеті мені сказали, що через місяць перерахунок буде зроблено, – наважилася заперечити я.
– У нас вашої заяви немає. Можливо, є у них. А можливо, її ще не розглянули. Приходьте через місяць. Або зайдіть ще раз до бухгалтера.
У бухгалтера я застала ту саму жіночку, яка обіцяла облити сірчаною кислотою ще й цей відділ. Я вже співчувала їй, але її методи все ще вважала занадто радикальними.
– Не писали ви ніякої заяви, – авторитетно заявила мені бухгалтер, зазирнувши у якийсь товстий зошит. – Якби писали, то вона була б, а так її немає. Значить, не писали.
Певна логіка в її словах була, і, можливо, я б навіть повірила їй, якби хворіла на склероз. Але на склероз я не хворію, і тому витягла журналістське посвідчення і попросила жіночку назвати мені своє прізвище.
– Не буду я вам нічого говорити. Хочете писати – пишіть. Бухгалтер Франківського району. Так і пишіть, а ніякого прізвища я вам не скажу.
– Добре, а що я тепер повинна зробити, щоб знайти свою заяву?
– Ніякої заяви ви не знайдете, хіба покажете мені розписку, що я брала у вас заяву.
– А якщо я вам зараз напишу ще одну заяву, ви дасте мені розписку, що взяли її у мене?
– Ні, не дам, звичайно. У нас заяви ніколи не губляться. І взагалі, вийдіть з кабінету, ви заважаєте.
Я спробувала витягти довідку про смерть бабці і попросити, щоб мені пояснили, чому я повинна платити за небіжчицю.
– Довідка про смерть – це ніякий не документ. У мене один документ – акт звірки з ЖЕКом. Якщо ЖЕК подав мені таку кількість осіб, я на них і нараховую, принесіть мені хоч тридцять довідок про смерть. Візьміть довідку про те, що акт звірки з
ЖЕКом помилковий. Тоді я вам перерахую.
Я спробувала зайти ще до кабінету начальника дільниці, де знову зустріла жіночку, яка обіцяла облити сірчаною кислотою ще й начальника.
– Пишіть заяву, – сказав мені начальник, – але якщо є акт звірки з ЖЕКом, то навряд чи ми можемо чимось вам допомогти. А заяви у нас справді не пропадають, це точно.
Виходячи з “Львівгазу”, я знову зустріла жіночку, яка вже сама собі обіцяла, що кине бомбу “на все це кодло” і вживала ще міцніших слів, цитувати які на шпальтах газет не прийнято. Але обличчя у неї було майже радісне, бо суму боргу їй таки перерахували. І я подумала: а може, саме так і потрібно розмовляти з “Львівгазом”, шкода тільки, що я так не вмію...
|
|
