Вітальний лист актрисі-заньківчанці Альбіні Сотниковій
|
Світлина з приватного архіву
|
З Новим роком, Альбіно! Вітаю тебе з премією Віри Левицької, якою тебе нагородила Національна спілка театральних діячів України. Зичу тобі...
От про це – лист. Він про тебе, якою ти стала по десяти роках роботи в театрі, і якою залишилася... А якою?..
Самоцінною актрисою, яка не уподібнюється тим, хто має рекламний чи там кон’юнктурний успіх, не зраджує природного почуття прекрасного на догоду моді, що за словами Ріхарда Вагнера, є “...штучним збудником неприродних потреб там, де не лишилося природних”. (Пробач, що листі не можу обійтися без цитування – ознака професії!)
Отож. Найперше зичу тобі завжди зберегти таїну мерехтливого внутрішнього життя, яка висвічує твої найкращі ролі. Ролі, які є не тільки фактами творчої біографії, але які вкорінені в духовності. Не ідентичність, не наслідування гарних вчинків чи рис зіграної героїні... Не alter ego... Ні... Це те, що по життю висвічує тебе саму, часом зовсім несподівано. Таких ролей не може бути багато. Їх у тебе було лише чотири. Усі – у виставах Алли Григорівни Бабенко. Це Емма Боварі (“Мадам Боварі” Г. Флобера), Поліна в “Мачусі” Бальзака, Олена Андріївна з “Дяді Вані” Чехова та Дочка у “Затюканому апостолі” А. Макайонка – остання на часі роль.
“Емма Боварі – це моє прагнення кохати й бути коханою”. Пам’ятаєш ці слова, Альбіно?
Поліна – ніжність, довірливість, навіть принциповість (бо ти зізналася, що в житті —людина компромісна), хоча, як на мене, те, що ти не можеш сказати колезі одверто про погано зіграну роль, “адже людина працювала, ну, не все вийшло”, – це можна назвати радше тактовністю, делікатністю.
Далі – Олена Андріївна. Про неї докладніше. Даруй, ще одна цитата. З Анатолія Ефроса: “Мало бути хорошим актором, майстерно грати свою роль. Треба любити, відчувати Чехова, треба перейнятися всією атмосферою даної смуги життя, а головне – треба любити людину, як і любив Чехов, і жити життям його людей”. Це й про тебе, Альбіно. З цією виставою, “Дядя Ваня” у всіх її учасників якісь на диво ніжні, поетичні спогади. Ти спочатку боялася цієї ролі, відчувала тягар мемуарних описів гри великих актрис... так, ніби стіна якась була між тобою і роллю. А потім доторкнулася – а стіна виявилася паперовою, а за нею – квітучий простір...
Ну, за роль Дочки тебе й хвалили, й знизували плечима. Алла Григорівна, не здатна захвалювати акторів, сказала: “Хто б тобі що не казав, знай, ти – найталановитіша, граєш прекрасно”. (Це не означає, що ті слова – індульгенція!)
Альбіна: “У цій ролі є все, чого в мене самої немає: енергія діяння, життєва напористість, сміливість... Цим вона мені дорога”.
То що ж, зичу тобі, Альбінко, ролей такої мистецької окриленості! І навіть у п’єсах, які не претендують бодай на значущість, хоча б сьогоденну, прагнути гармонії віднайденої чи втраченої, але гармонії. Адже актрисою бути нелегко. Ти повинна щось виражати собою, у твоїй грі завжди має бути іскра для завтрашнього дня, відчута глядачем. Це також моє новорічне побажання.
Сьогодні, коли режисери часто ховають актора за формою, хочеться думати, що твоя здорова й гармонійна творча природа чинитиме таким “терактам” опір, і ми завжди будемо милуватись твоєю природною, не завченою жіночою грацією, завмирати в твої моменти істини, (коли, наприклад, ти читаєш Шекспіра в “Затюканому апостолі”) – і вірити, вірити в кохання твоїх героїнь, те кохання, “...що рухає сонце і світила”. Та любов, яка, за словами Гессе (остання цитата!) “...не повинна просити і не повинна вимагати, любов повинна мати силу впевнитися в собі. Тоді не її щось приваблює, а приваблює вона сама”. І це також новорічне побажання!
Світлана ВЕСЕЛКА
|
|
