Колядування Ігореві Білозорові
У неділю відкрито й освячено меморіальну таблицю на будинку, де мешкав славетний пісняр України
ПАМ'ЯТЬ
Надія ОГОРОДНИК
|
Світлина Віталія ГРАБАРА. В неділю львів'яни вшанували пам'ять Ігоря Білозіра встановленням меморіальної дошки
|
Львівська громада, яка напередодні Нового року за Юліанським календарем зібралася на вул. Фредра у Львові біля будинку 4-а з оказії встановлення пам’ятної таблиці на стіні останнього прижиттєвого помешкання композитора Ігоря Білозора, була, як на диво, нечисленною – не до порівняння з тією жалобною процесією, яка півтора року тому проводжала в останню путь художнього керівника славнозвісного ансамблю “Ватра”. І навіть не до порівняння з тою кількістю охоронців, що непокоїлися безпекою скляного павільйончика кав’ярні “Цісарська кава”, біля якої замордували композитора за його українську пісню.
Зійшлася переважно інтелігенція, легко впізнавані з обличчя львівські митці. І мимохіть склалося враження, що свідомого українства у нашому місті (навіть незважаючи на ажіотаж довкола касет із записами пісень Ігоря Білозора, що їх роздавали присутнім на цій імпрезі) таки поменшало: або воно просто збайдужіло, або примирилося із тим, проти чого з гідністю українського патріота протестував усією своєю творчістю Ігор Білозір.
Відкриваючи меморіальну таблицю роботи львівського скульптора Андрія Сухорського, промовці (а на імпровізованій трибуні стояли Володимир Герич, Юрій Корчинський, Василь Куйбіда, Богдан Стельмах, Євстахія Шимчук, син композитора Андрій, молодий композитор Михайло Швед, поетеса Ганна Канич та інші), не тільки згадували про торжество справедливості (злочинці, які обірвали життя композитора, покарані, та будь-яка кара не в силі повернути Україні її загиблого сина), а й закликали утверджувати цю справедливість повсякчас і повсякденно. “Доки ще нам миритися із цією “цісарщиною” посеред Львова?” – гнівно запитував поет Роман Лубківський. А письменниця і громадська діячка Ірина Калинець, підтримуючи Лубківського, поділилася власним баченням проблеми: “Ще настане той день, коли на тих вуличках, якими ходив Білозір, на тій осі, що з’єднує консерваторію і філармонію, на тій дорозі української пісні постане її символічний пам’ятник, пам’ятник Ігореві Білозору”.
Про це й просили львів’яни, присутні на реквіємному мітингу, у своїй спільній молитві під час освячення таблиці зі скульптурним портретом композитора. Під “Отче наш”. Під проникливо-душевну Білозорову пісню на слова Богдана Стельмаха, який зі смутком зауважив : “Це вже другий рік Україна колядує без найкращого свого колядника, без Ігоря...”. Під щире колядування Державної капели хлопчиків і чоловіків “Дударик” ( художній керівник і диригент Микола Кацал), яка виступала просто неба. Під зливу золотого зерна від маленьких колядників.
|
|
