акція тижня - Виставка колажів Зоряни Гарбар і Володимира Стецули у "дзизі"
АРТ-АНОНС
Різновид образотворчого мистецтва, який називають “колаж” (від грецького “колла” – клей), ще не сягнув свого сторіччя. Перший колаж постав з легкої руки Пабло Пікассо 1911 року – тоді ж, коли й перша безпредметна композиція Василя Кандінського. Пікассо просто полегшив собі життя: замість того, аби вимальовувати у черговому кубістичному натюрморті плетінку зі соломки, він вклеїв до своєї картини клапоть клейонки з видрукуваною на ній імітацією плетення.
У салоні “Дзиґа” експонується виставка нових творів Зоряни Гарбар і Володимира Стецули. Її – класичні колажі, його – малярство з колажними елементами. У мистецькій еволюції Зоряни Гарбар колаж є необхідною сходинкою: її живописні роботи останніх літ з широко введеними до них текстами, аплікативно-декоративні за манерою виконання, віщують перехід художниці до колажів.
Звичайно, цей хід – не остаточний: ніщо не стоїть Зоряні Гарбар на заваді знову повернутися до малярства, збагативши прийоми живопису здобутками класичного колажу. Експоновані сьогодні 25 порівняно невеликих за розміром (40х25 см) колажів відзначаються відважними, часом навіть зухвалими композиційними вирішеннями і суто чоловічим темпераментом у виборі колористичної гами, чого аж ніяк не можна сказати про декілька експонованих живописних полотен Володимира Стецули, які за колоритом ніжні аж до жіночності.
Очевидно, що при побудові експозиції був розрахунок на контраст агресивної насиченої барви класичних колажів, у яких, крім фрагментів авторських текстів та шкіців Зоряни Гарбар, дуже значне місце посідають елементи ж сучасних друків і делікатної тональності полотен Володимира Стецули, в яких вклейки мають характер обережної спроби. У цілому ж нове звернення митців до колажу можна інтерпретувати по-різному. Насамперед воно не випадає із загального контексту мистецтва постмодернізму, в якому концепція використання елементів творів попередніх епох сприймається цілком толерантно; це може бути й просто спробою нового покоління реалізувати себе у призабутій технології; і, зрештою, реакцією на відеокліпи, які увібрали в себе чимало від класичного колажу, додавши йому динаміки руху. В ідеальному варіанті можна сприйняти цю виставку колажу як чергову спробу інтелектуалізувати навколомистецьке середовище, що його ремісники посилено продовжують годувати солоденькою кашкою, звареною на давно скислому молочку обивательських смаків позаминулого століття.
Але якими б не були першопричини поривань Зоряни Гарбар і Володимира Стецули, їх треба визнати за вчасні й потрібні культурі Львова.
Андрій ДОРОШ
|
|
