Диригент Володимир Сивохіп: ОК' -- та за якими критеріями?
БІЛЬШ НІЖ ВІДВЕРТО
|
Завершився музичний рік, і я, людина трохи залучена до музичного життя Львова, хочу привітати своїх колег-професіоналів із його закінченням. І з огляду на передсвяткову атмосферу спробую висловити свої враження таким чином, щоб якнайменше зачіпати персоналії чи конкретні події, бо цікавими можуть бути навіть не вони, а загальні тенденції. Отже, висловлюючись популярним терміном, це будуть суб'єктивні рефлексії.
Щоби побіжно оцінити музичне життя впродовж року, можна скористатися різними критеріями, які дозволяють оцінювати, аналізувати, описувати окремі епізоди, бо глибше осмислення -- це вже дуже складно і відповідально.
Насамперед можна взяти критерій кількості. Цей показник завжди видається вагомим. Тим більше, що всі ми пам'ятаємо, що в тій державі, де ми виросли, панувала планова господарка, базована саме на цьому показнику. Вона присутня й зараз -- як в економіці, так і в мистецтві, на жаль, також. Здавалося б, можна тішитися, бо з цим кількісним показником у нашому музичному житті нібито все гаразд. Та чи ця кількість несе за собою певну якість? Мабуть, таки ні. Адже все елементарно просто: в плани кількості якість не закладається, і для тих, хто планує кількість, показник якості апріорі не є суттєвим.
Можна підійти до проблеми з іншого боку й подивитися, що нам пропонують репертуарні афіші -- яких виконавців, якого рівня, з якими творами та наскільки цікаві їх програми. Дозволю собі задати вже не суб'єктивне запитання: чи серед тої кількості афіш й розмаїття ювілейних подій, скільки ми мали їх цього року, в нас траплялися імена, які переважно не сходять з європейських афіш, починаючи від Польщі? І чи ті імена, які рясніють на наших афішах, -- чи вони бувають на афішах інших країн, починаючи від Польщі?
Моя рефлексія щодо цього: на жаль, наш виконавський рівень з року в рік падає! І це незважаючи на присутність яскраво талановитої молоді й досвідчених педагогів. Та, як правило, молодь, вихована славетними педагогами, намагається реалізуватися на Заході. Значить, тут немає якихось передумов для професійної реалізації. І мене бентежить погане передчуття, що може статися великий розрив між тим поколінням, яке себе професійно вже давно сформувало і в силу життєвих обставин починає відходити з активного концертного життя, та їхніми наступниками. Бо професійної зміни для них практично не сформовано.
Отже, що ми чуємо з концертної естради, які твори? Мої особисті запити як консумента впираються у проблему естетичного задоволення, бо хіба так часто на концертних афішах подибуємо хоча б з десяток прізвищ наших класиків: Бортнянського, Березовського, Лисенка, Ревуцького, Косенка, Лятошинського Сильвестрова, Станковича, Скорика? Це запитання не риторичне, якщо ми говоримо про Львів як великий культурний центр і осердя українства.
Звісно, хотілося, щоб у Львові було все добре. І в музичному житті зокрема, і в культурно-мистецькому загалом. Але видається, що проблем існує дуже багато, що з року в рік вони поглиблюються. Причому, на жаль, до якогось ширшого обговорення їх ніколи не доходить. Мабуть, через той принцип, який, може, є вже в нашій крові, що теоретично обґрунтований формулою: "Коли верхи не хочуть, а низи не можуть...". Хоч, може, й навспак, та хай би так як, а ситуація є нездоровою. А це, своєю чергою, спричиняє те, що в нашому музичному середовищі та в житті формуються не зовсім добрі засади. Це принципи самодостатності й герметичності. Тобто створюється якесь кільце, в якому все добре, все ОК'. І тоді в цьому "доброму середовищі" деколи щось абсолютно мізерне чи місцевого значення (чи -- перепрошую за такий вираз -- "одноразового використання") подається як щось архіважливе, як щось надзвичайне, як щось украй незаміниме в нашому житті, таке, без якого й ми -- не ми. А от речі вже визнані, які би й мали такими в нас бути (або принаймні претендувати на те, щоб їх просто почули), -- якраз їх воліють не помічати, або -- в кращому разі -- подавати якось буденно.
Для мене цього року важливою стала поява у Львові таких непересічних особистостей, як Валентин Сильвестров, Оля Пасічник, Арво Пярт, чи той же диригент Володимир Сіренко з керованим ним Національним симфонічним оркестром, а також усі їхні концерти, де чи звучала їхня музика, чи вони виступали як виконавці. Це те мінімальне, чого хотілося б у Львові мати більше й частіше. Це щось таке, на чому ми могли б учитися бодай уже тому, що ці явища є визнаними в світі. Я дуже хотів би наше загальне культурне середовище бачити набагато кращим, бо відчуваю яким воно, з одного боку, є насиченим, а з іншого -- спраглим до самореалізації.
Перефразовуючи Віктора Неборака, який дуже конкретно й образно окреслив ці тенденції, я порівняв би це середовище із спраглим пересохлим ґрунтом, який тріскається і розсипається на дрібненький порох, тому що абсолютно не має поживи. А коли врешті з'являється дощик, виникають якісь струмочки, які живлять це середовище. І тепер питання вже риторичне: чи ті струмочки вже є Бахами ("бах" -- з німецької "струмок")? Чи це вже -- Бахи, які формують і відповідно представляють музичне й мистецьке середовище Львова як європейського міста? Чи як галицької провінції? Чи є ще десь та межа? Чи зараз можна простежити, в якому контексті перебуває музичне середовище Львова? На жаль, про це намагаються в голос не говорити, тому що принцип самодостатності та герметичності цього також не передбачає.
Ситуація ж із менеджерством також є хаотичною й неоднозначною. У нас менеджери зовнішні, своїх поки що немає. Якщо музикант сам виїжджав за кордон, учився, зміг утвердитися, то він стає професіоналом з іменем. Можна назвати кількох співаків, починаючи від Олі Пасічник, Андрія Шкургана, Неоніли Козятинської, Стефана Пятничка -- мабуть, їх уже десятки по Європі, в кожній опері. Вони таким чином там зреалізувалися і виступають під своїми іменами. Думаю, є й кілька солістів-інструменталістів, які також так будують свою кар'єру. Але є й інший бік: коли якийсь менеджер, абсолютно розуміючи скруту музиканта в Україні, а особливо у Львові, бо київські зарплати музикантів набагато вищі, пропонує різні тури чи цілому оркестру, чи його частині, -- тоді за досить мізерні гроші здобувають непоганих виконавців. Тут також спрацьовує кількісний принцип: люди працюють день у день, концерт в концерт, аби тільки заробити. Зрештою, роблять це професійно, бо коли постає питання: "А що за це можна отримати?" -- то музиканти спромагаються видати якісно інший матеріал, ніж той, що вони дають удома, обґрунтовуючи це низькою зарплатнею. Не знаю, щоправда, чи це для професіонала є виправданням. Але часто трапляється, що на афіші вказують якийсь польський чи німецький оркестр, а в ньому грає наша збірна! Менеджери ж шукають дешевий варіант. У мене була аналогічна пропозиція, коли польські менеджери після успішного виконання нами "Карміни Барани" в Краківській філармонії дуже швидко зорієнтувалися і запропонували нам на Різдво тур Європою: безліч концертів у різних містах. Усе виглядало дуже добре, але був один нюанс. І я не стримався й відмовився від співпраці, бо все це мало йти під афішею... польського хору й оркестру. Причому з огляду на те, що ми українці, нам і гонорар передбачався значно нижчий, аніж полякам. На жаль, ми багато в чому є країною третього сорту. І це накладає відбиток на все. І на культуру -- також.
Мене вже не раз звинувачували: чому я, мовляв, виступаю проти свого, львівського -- чи не люблю рідного, чи не сприймаю? Ні, я навпаки -- у захопленні, але я лишень хочу, щоби те рідне, львівське було кращим і набувало дедалі вищої мистецької вартості. Однак не збираюся досягати цього шляхом заперечення наявного. Воно є таким, яким є, і його не зміниш, бо воно не може бути іншим. Але, мабуть, треба бути "більш ніж відвертими" й визнавати, що існують якісь об'єктивні критерії, які не коригуються місцевими кланами. Це, своєю чергою викликає невтолиму, майже екзистенціальну тугу за СПРАВЖНІМ ТУТ І ТЕПЕР. Саме це, мабуть, і спонукає до творчості.
|
|
