Територія, вільна від москалізму
"Наша книгарня! Жодного видання російською мовою!" - тішаться відвідувачі Центру української книги у Львові
ВХІДЧИНИ
Надія ОГОРОДНИК
Із відзначенням 133 річниці заснування “Просвіти” збіглося святкування входження в нове приміщення Центру української книги – на вулиці Володимира Великого, 34. Симптоматично, що жодного представника владних органів при цьому не було.
Отже, коли держава в справі порятунку українства ганебно капітулює перед навалою “скацапілих” прагматиків, сподіватися, що хтось вправить їй “мізки”, можна лишень або від радикалів (але вони зараз за ґратами, а коли були на волі, то обмежувалися декларативними закликами), або від тих поміркованих громадських організацій, патріотизм яких ще геть не звироднів. Можливо, однією з таких структур нашого “третього сектора” лишається “Просвіта”. Та й то не вся організація, а окремі її осередки, члени яких не опускають рук перед, здавалося б, неподоланними перепонами. Та які там перепони – просто байдужість. Але з розряду злочинних.
І “Просвіта” Франківського району Львова – саме із тих, хто ще активно впирається тим (не без благословення “власть імущих”) глобалізаційним процесам, які серед свідомого народу без евфемізмів називають власним іменем – “русифікація”. Директор Центру української книги Леся Калічка – жінка щирої душі, книголюб, що відома не тільки в нашому місті. Саме вона і є однією з таких подвижницьких осіб, які всупереч несприятливій ситуації вірили в щасливу зорю для читача, спраглого української літератури: класичної та сучасної, оригінальної та перекладної. Причому не тільки вірили, а й фанатичною працею служили цій ідеї. Можна лишень здогадуватися, скільки зусиль доклала Леся Калічка, аби Центр української книги здобув гідне приміщення і запрацював на повну силу. Але світ не без добрих (читай розумних) людей. Її підтримували і депутат міськради Ігор Мельник, і навіть голова обласної “Просвіти” Ярослав Пітко. Завдяки їхній скоординованості дій і сприянню магістрату, доброчинців розуміння потреб Центру української книги стало для Львова пріоритетним. І врешті до тих двох (!) українських книгарень, що на проспекті Шевченка, додалася іще одна – на вул. Володимира Великого.
Однак це не просто звикла книгарня в одному зі “спальних” районів галицької столиці, де в панельних будинках животіє українське населення (адже не таємниця, що окупанти та нувориші мешкають у люксусових будинках центру міста). Центр української книги – справжній кольпортерський пункт, який покликаний донести книжку від видавництва до читача на периферії: від Києва – до Жовкви і, як то не парадоксально, до Слобожанщини, Поділля чи Криму.
“Відколи була зруйнована система облкниготоргів, українська книжка просто не має змоги дістатися до бібліотек чи приватного покупця. Держава байдуже спостерігає за занепадом галузі, у той час як російська література заполонила всі ятки наших перехресть. Але наш Центр – місце, вільне від дешевої ширвжиткової російської книжки. І це не просто гасло, це перша та непорушна засада нашої діяльності”, – говорить Леся Калічка.
Її підтримує директор київського видавництва “Факти” Леонід Фількенштейн: “Розумію, що відкрити таке світле і модернове приміщення Центру української книги, як це я побачив у Львові, без спонсорів не можна. Але нехай його працівники не вважають, що вони щось комусь винні. Ні! Це держава винна нам. Вона винна всім тим, хто потребує української книжки і не може до неї доступитися, бо всі центральні книгарні великих міст перетворилися на комісійні крамниці, де книжку тільки з ласки беруть на реалізацію. Господи, яке слово це бездушно-принизливе – “реалізація”. Книжка ж особливий товар. Той, що називається духовним. І я вірю, що книжки, видані не тільки “Фактами”, а й іншими українськими видавництвами, саме через Центр української книги у Львові дійдуть до свого читача”.
|
|
