Три дні із джазом
Jazz bez
Роман ЗАЯЦЬ
Продовження.
Початок – стор. 3
У третій день фестиваль частково перемістився до філармонії: там відбувалися основні концерти, після яких – джем – сейшн у Порохівці (її, гадаю, сміливо можна вже називати Джазовою вежею).
Зіркою вечора, без перебільшення, був Леслав Можджер – геніальний представник молодшого покоління польського джазу. З талановитим піаністом уже встигли запізнатися українські шанувальники джазу Києва та Вінниці, і ось дійшла черга до Львова.
Мабуть, давно наша філармонія не бачила такої кількості людей біля входу та гардеробу (хоча зал і мав вільні місця). Було дуже приємно, що джаз (попри мізерну його наявність останніми роками у Львові), ще може зібрати таку кількість як молодих, так і поважних музичних гурманів. Після чергових згадувань ведучими, а ними в той вечір були Олексій Коган та Роман Чайка, про патронів та спонсорів фестивалю (майже традиційний початок цих кількох імпрез) нарешті на сцену вийшов пан Можджер. Нехотячи розваживши публіку підготовкою фортеп’яно, маестро вже за кілька хвилин був нероздільний зі своїм інструментом. Джазмен був настільки поглинутий музикою, що, здавалося, не помічав, що за ним прецизійно слідкують слухачі. Міміка віртуоза переконувала в тому, що сам піаніст отримує неабияке задоволення від “злиття” з інструментом. Згодом, після концерту, пан Можджер підтвердив мої спостереження: “Коли я граю, то чуюся найщасливішим. Життя багате на різні проблеми, рутинну роботу, часом навіть непотрібну та неприємну, і коли нарешті я сідаю на сцені за фортеп’ян – я просто щасливий”. Публіка того вечора також була щасливою. Бо навіть відважні експерименти з обробками, в тому числі звуковими, класичних етюдів та мазурки Шопена викликали шквал оплесків. Не дивно, сам Лешек Можджер пізніше в розмові підкреслив: “Я дійсно хотів сьогодні дати публіці щось музично неймовірно вразливе та красиве. Попри те, що ваш фортеп’ян – трохи старий інструмент і не інспірував мене звоїм звуком, на концерті він, на диво, став слухняним, милим партнером. А може, просто на концерті адреналін так переповнив мене, що, властиво, інструмент не був перешкодою. І разом з тим я відчував, що маю добрий контакт із публікою...”. Виступ Леслава Можджера залишив відчуття ненаситності.
Після найважливішого атрибуту джазових концертів, за словами пана Когана, – антракту, на сцені появилася, удруге в рамках фестивалю (перший раз – у Перемишлі), група “Фест” із Києва.
Український колектив, який, до речі, окрім джазової “роботи”, є акомпонуючою групою Таїсії Повалій, представив Львову програму I Love Brasil. Особливістю програми була повна відсутність стандартів найпопулярнішого бразильця – Жобіма, натомість звучали твори Жао Боско, Оскара-Каштро Невеша і ще кількох не менш цікавих бразильських композиторів. Команда із кращих музикантів, колись із різних міст України, тепер киян, неодноразово “змушувала” своєю музикою публіку пристукувати ногами, хитати в такт головами, а декого навіть підспівувати щось собі під ніс.
Концерт групи був запальним, але теж коротким. Мене особисто розчарувала п’єса “на біс”: музиканти просто ще раз зіграли уривок останньої композиції. Хоча, з другого боку, тільки її я й наспівув цілий вечір. Можливо, даремно Олексій Коган перед представленням команди Юрія Шепети розповів старий анекдот: “Як змусити джазового музиканта замовчати? Треба поставити перед ним ноти”. Бо музиканти час від часу заглядали в нотні зошити. Попри все, думаю, зголоднілі душі музичних гурманів того вечора залишились задоволеними. Хто ж відчував потребу в десерті, почимчикував до Порохівки – там був сейшн...
Далі буде
|
|
