Механізми насильства
ЄВРОКІНО
Гарм фон Лінтіг, Фрайбург
|
Світлини Spiegel
|
(Die Klavierspielerin, Франція – Австрія, 2001. Реж.: Michael Haneke. За романом Elfriede Jelinek. У рол.: Isabelle Huppert, Annie Girardot, Benoit Magimel, Susanne Lothar, 116 хв.)
Майстерна екранізація відомого роману Ельфріде Єлінек “Піаністка” ще навесні з успіхом презентувалася в Каннах. Зараз цей фільм про нав’язливі психози, автоагресію і втрату бажання жити нарешті вийшов на екрани кінотеатрів Європи.
Маленька жінка прямує вулицями Відня. Вбрана скромно і навіть строго, дисциплінована, сконцентрована на важливих речах – це Еріка Когут, піаністка, якій далеко за тридцять, професорка, викладачка консерваторії. Вона ніколи не буває сама. Бо всюди за нею ходить її мати, трохи схожа на сороку. Мати міцно тримає свою дитину в руках, підтримує її дисциплінованість, самозреченість, професійну кваліфікованість і специфічний різновид ненависті до самої себе, який надійно вкорінився у їхньому помешканні.
Доля Еріки типова для багатьох. Ельфріде Єлінек викладає це словами, які дзвенять і відлунюють автобіографічно забарвленими сценами нав’язливих психозів, автоагресій і втраченого бажання жити. Коли 1983 року роман “Піаністка” вийшов друком, довкола нього розгорілися жваві дискусії, і популярність скандально відомої австрійської письменниці після цього різко зросла.
Досі ніхто так не перевертав із ніг на голову статеві ролі у сім’ї: дочка стає для матері своєрідним ерзацом чоловіка, який давно потрапив до психіатричної клініки. Дві жінки зливаються у цьому дивакуватому симбіозі, і навіть ночі проводять разом, лежачи поряд у монстроподібному подружньому ліжку. Молодша пристосовується до способу життя старшої, вдягається у корсет із нот, який забирає весь її вільний час, і вимуштровується на піаністку. Полірований жах.
Зрозуміло, що все погіршується. Бо Еріка, не здатна відчути власне тіло і пристрасть, розуміє сексуальність тільки як порнографію. Її потаємним захопленням є відвідування секс-шопів. Вона гордо зникає в одній із кабінок, витріщується на оголені тіла і нюхає носовики із запахом сперми.
В інші моменти, коли усвідомлює свою внутрішню порожнечу, то тихенько прокрадається до ванни і запихає собі в лоно бритву. Воно мало би кровоточити, але навіть цього болю Еріка не відчуває.
“Піаністка” майже занадто громіздка для нашої цивілізації із її кліповим мисленням. Тим більше, що перенасичена натяками і пуантилізована мова Єлінек вимагає інтелігентного відголосу в душі читача чи глядача і не переноситься на інший рівень сприйняття.
Ця стрічка звучить з екрана як безперервний двогодинний діалог, ущільнений до неможливості.
Режисер Міхаель Ганеке, на чотири роки старший за народжену 1946 року Єлінек, теж австрієць, створив справжній шедевр. Стрічку було належно оцінено в Каннах: головний приз журі, нагороди виконавцям головних ролей – Ізабель Юппер (Еріка) і Беноі Магіме (учень Еріки Клеммер). І нагороди ці цілком заслужені, бо те, що демонструють обидві акторки на екрані, захоплює подих і примушує здригнутися: вистражданий танець пристрасті, остраху, спокуси і приниження.
Ганеке у своєму останньому фільмі “Код – невідомий” досліджував тонкі механізми насильства. Тепер він взяв ширший розмах. Не зраджуючи якості екранізованого роману, він заглиблюється у глибини психіки, відмовляючись при цьому від доведення провини і часто від озвучення почуттів. Чудовим режисерським ходом є і думка взяти французьких акторів, які бігають по Відні, чим створюється дуже тонка, але надійна дистанція – через мову.
Пов’язує все це лише музика Шуберта. Вона зводить разом закомплексовану і авторитарну Еріку і Клеммера, який одного дня просто сідає за фортепіано і демонструє незвичайний талант до музики. Він вривається у світ Еріки і закохується у “зашорену” вчительку. Вона спершу бореться з ним, зневажає, а потім – обожнює, але все одно не настільки сильно, як того хотів би її учень.
Коли він намагається домогтися Еріки посеред білої стерильності туалету, то змушений підкоритися її правилам гри. Їхні зустрічі більше нагадують садомазозхістичні проби сил, коли перевага знаходиться почергово то на одному, то на іншому боці.
Коли Еріка намагається поводити себе як “пані”, їй бракує сміливості говорити. Тому вона передає свої фантазії письмово: він повинен її зв’язати, побити, зневажити, а перед тим закрити на ключ її матір.
Радісне любовне очікування Клеммера перетворюється на блискучий переляк. Еріка недовго буде об’єктом його пристрасті, він опанує ситуацію. А потім її охоплює страх, який коливатиметься між захопленням і жахом. Звільнення можливе тільки через насильство.
|
|
