Серце друга у стилі "фентезі"
НЕЗАБУТНІЙ
Галина КАНАРСЬКА
|
Костюми світлої пам'яті Володимира Фурика у виставі "Країна туги" за поезією Сергія Єсеніна. Виступ Чернівецького театру "Голос" на камерній сцені Львівського будинку актора було присвячено сумним роковинам. Світлина Ігоря САВУЛИ
|
На цю виставку у Львові чекало дуже багато людей. Подивляли Олі та Юрку Кохам, які стоїчно протягом року намагалися зібрати матеріали для виставки Влодка Фурика – художника, що рік тому трагічно пішов з життя. Кандидат мистецтвознавства Олена Цимбалюк скрупульозно намагалася відтворити його біографію, відшукуючи дату за датою, фіксуючи виставку за виставкою, наче в цьому скрупульозному списку оживе його невтомна пристрасна натура.
Боялася цієї довершеної біографії, бо в ній останнім рядком буде: Володимир Фурик помер 1 грудня 2000 року. Як підсумок. Як розбита остання надія: ось зараз задзвонить телефон – і в ньому оживе його голос. Уже рік я намагаюся не бути вдома у час його дзвінків. Володя Фурик був втіленням пунктуальності, кожного дня він дзвонив в один і той же час. Випадковий дзвінок – і знову повіриться, що це його дзвінок. Його переїзд до Києва допоміг не повірити в реальність цієї безглуздої смерті. Кожного ранку підсвідомо думаєш: а що робить зараз у Києві Фурик? Цей “київський” Фурик мені зовсім невідомий.
У Львові Володю знали всі. У його майстерні можна було зустріти найнесподіваніших гостей. Усім їм із ним було затишно. Кожен вважав, що він найкраще його знає і найкраще розуміє. Кожен створив собі свого Фурика. А можливо, Фурик був для кожного з нас таким, яким ми бажали його бачити. Хтось хотів бачити в ньому галицького батяра, а хтось – космополіта, а ще хтось – вишуканого інтелігента... Він не розбивав наших мрій. Він утілював їх у своїх вчинках. Яким був у суті своїй? Це вже залишиться загадкою. Недаремно Григір Тютюнник писав: “Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові”.
Він любив цей світ, любив кожного, хто входив у його життя. Так дитинно-щиро захоплюватися людьми умів лише він. Від його захоплення ти ставав сильнішим. Можливо, ми замало захоплювалися ним, і в нього не вистачило сил жити в цьому жорстокому світі?! Якби можна було повернути час! Оля і Юрко Кохи – двоє людей, яких він дуже любив і творчістю яких безмежно захоплювався, зібрали Володині роботи, щоби відкрити виставку, билися об людську байдужість, об стіну зі слів: “Нічого не маємо, нічого не знаємо, нічим вам допомогти не можемо”. Де загубилися у світах твої роботи, Фурику?! Де щезли люди, яких ти так любив?!
Описувати його роботи річ марна – їх треба бачити. Вони народжувалися в його фантазії, як спалах. І він вже не знаходив собі місця: йому треба було в цю ж мить свої ідеї зреалізувати. Режисерам, мабуть, важко було працювати з Володею, бо їм не під силу було опиратися його буйній фантазії, а пізніше було важко втілювати свої ідеї у буйноцвітті його фантазії. Не один раз його костюмам судилося поповнити театральні склади, бо режисери не були готові до його внутрішньої відвертості. Коли його світосприйняття збігалося зі світом режисера, тоді народжувалися вистави-легенди, як , наприклад, “Лис Микита” на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва у постановці заслуженого діяча мистецтв України Петра Колісника чи “Орфей і Евридика”, “Рожевий трикутник “ в театрі Бориса Озерова.
Він мріяв про свій театр костюму (не визнавав щодо себе поняття “модельєр”, називав себе “художник костюму”). Для цього театру створив чорно-червону колекцію, сліди якої також загублено. Її показ в акції “Зірки Галичини” приніс йому моральну сатисфакцію. Кожному гостеві обов’язково показував запис цього показу, тішився, як маленька дитина. Ми вже й піджартовували: “Не підемо до тебе, бо знову примусиш дивитися свою касету”. Тепер не подивимося: ніхто, як виявилося, не має цієї касети. Така чорно-червона реальність його долі. Скільки друзів носять його шати?! Так і хочеться закричати: “Агов, панове, обізвіться!”. Біографія, зібрана і вивчена з мистецтвознавчого боку Оленою Цимбалюк, свідчить, що в його шатах на сцену виходять народні артисти України Іван Попович, Оксана Білозір, Богдан Сташків... Пан Сташків обіцяв хоча б фото костюмів на виставку подати. Виявилося, все ірреально. Оля і Юрко Кохи зробили неможливе: дали змогу побачити світ художника, який залишив по собі костюми сповнені гротеску, який творив вистави за всіх водночас: і за режисера, і за художника, і за актора. Скільки ще вистав залишилося жити в його фантазії?!
Вибираюся на виставку в будень з Наталею Космолінською – львівським мистецтвознавцем. Мені потрібен її відсторонений критичний погляд. На диво, в галереї “Дзиги”, незважаючи на ранковий час, багатолюдно. При початку виставки вас зустріне іронічний погляд Фурика з портрета, написаного Юрком Кохом. Цей портрет Влодко дуже любив, в ньому Юркові якось вражаюче вдалося вхопити найяскравіші риси характеру Фурика і передати його характер як художника. Таке відчуття, що по цьому портрету можна пізнати творчість художника Фурика. Стіна ескізів. Аж важко уявити, що всі вони зреалізовані. Фотографії костюмів, фотографії з приватного життя художника, публікації – і костюми: яскраві, буйноцвітні. У стилістиці fantasy, за визначенням Наталі Космолінської. У світі феєрії, яку так любив Володя Фурик. Частина костюмів потрапила на виставку завдяки клопотанням Ольги Герасим’юк (йдеться про костюми з останньої роботи Володимира Фурика над фільмом про гетьмана Мазепу) і Тані Чорноус, яка не лише свого часу сприяла розвитку художніх здібностей у Володі та продовженню його навчання в інституті, але й привезла з Києва костюм “Жар-птиця”, який приніс Володі нагороду вже після смерті (Олена Цимбалюк саме цією нагородою завершує виклад біографії. Це дає надію, що ще й інші роботи отримають визнання офіційне). Оля і Юрко Кохи зробили перший крок для тривання польоту митця. Крок перший завжди найважчий. Чи вдасться зібрати архів, хоча б у фотографіях відтворити всі створені Влодком Фуриком шати?
Він прощався зі своїми роботами легко, як і з приватними речами, дорогими серцю, думав лише про те, щоби хтось хоч на мить був щасливим. “Тобі це подобається – бери!” – без тіні сумніву чи жалю Володя протягував свою річ, наче серце. Ми ж нездатні були його втримати.
|
|
