Пам'ятник Бандері - черговий пшик
КОНКУРС
Андрій ДОРОШ
Тривале спостереження за конкурсами на пам’ятник Степану Бандері у Львові переконує у кількох причинах неуспіху. Насамперед, в око впадає низький рівень готовності багатьох авторів узагалі братися за цю тему.
Наприклад, у проектах 999365 та 999999 прізвище Бандери написане через “е” – так, як його вимовляли, гидливо кривлячись, колись власть імущі – “Бендера”.
Теперішні митці йдуть лінією найменшого опору: моделюючи образ, вони стосують знану формулу “фуражка скомкана в руке, пальто распахнуто движеньем на бронзовем броневике...” і т.д. Єдина пом’якшуюча обставина для них: подібного вимагає замовник, якому треба, аби пам’ятник був великим, а не величним, фотографічно подібним, та ще й, як у народній казці, – “аби від одного погляду на нього вороги наші кам’яніли”.
Скульптори, сповідуючи стару флотську мудрість “ніколи не відкладай на завтра те, що можна з’їсти сьогодні”, стараються з усіх сил, аби виконати вимоги замовників. До передачі через конкретний образ ідеї не підійшов ніхто. Можливо, це вдасться осягнути методом архітектурних вирішень (як у проекті 919219), але без постаті. Проста арка. Такий варіант приваблює тим, що, не будучи зв’язаним конкретними образотворчими елементами, він менше підлягатиме моральному старінню. Перші паростки інакшого підходу, нехай наївні й незграбні, є у проекті 101211.
Ще одна вельми суттєва проблема – матеріал пам’ятника, пов’язані з ним кошти і образотворче вирішення. Приклади: один із видатних політичних діячів минулого віку, не позбавлений мистецьких амбіцій, свого часу зауважив: “Якщо створеному нами і судилося колись перетворитися на руїни, то це повинні бути славні руїни. Уявіть собі, що ви заходите в Колізей і чіпляєтеся штанами за іржаву арматуру”... Це варіант європейський, який передбачає у глядача відчуття якості матеріалу. Другий, нам значно ближчий, азіатський варіант – коли у 1927 році у Святогорську скульптор Іван Кавалерідзе споруджував 22-метрову (третина висоти Львівської ратуші) фігуру пам’ятника більшовику Артемові (Ф. Сергеєву). Матеріалом для неї обрали залізобетон. Але геній митця зумів навіть відбиткам дощок опалубки, в яку заливали бетон, надати естетичної функції. Пам’ятник став зосередженням мистецьких пошуків епохи, а тому, незалежно від того, як ми сьогодні ставимося до більшовизму й особи Ф. Сергеєва, залишається важливою позицією в історії національної культури.
Велика тема вимагає масштабності, тому недостойним митця є перераховування гудзиків на плащі й піджаку. Дуже добре з цього приводу висловився шведський живописець А. Цорн, якому хтось із вельможних клієнтів вказав на брак ґудзика на сурдуті щойно намальованого портрета: “Я не кравець, а живописець”.
Отож і нам насамперед слід намагатися реалізувати ідею, і не боятися відступитися, коли виявиться, що це ще затяжко, бо відомо, що ідея водиться з талантами. А коли таких не виявиться, то що ж – почекаймо так років зо сорок.
|
|
