ПОЛЕМІКА
У “Поступі” №158, за 16-17 жовтня, надруковано три листи. Я наважуся полемізувати із трьома авторами. Ці листи ніби і витримані у спокійному дусі, але форма суті не змінює: вони просякнуті ненавистю до людей – чи до українців, чи до ісламістів, чи навіть до росіян. Що тільки не намішав молодий пан Грайцер у своєму опусі.
Я не стану цитувати панові Грайцеру Біблію, а лише запитаю: чи просив би він прощення для тих, хто вбив одного з кращих представників його народу, якби це сталося? До чого тут милість і любов до душогубців?!
Мій світогляд формувався на ґрунті багаторічних взаємин, спостережень та аналізу в багатонаціональному Львові. Мушу визнати, що єврейство – це все-таки хвороба. Є тільки один народ, який розпалює міжнаціональну ворожнечу і культивує ненависть до усіх євреїв – це іудеї. Замовчати те, що невигідно, роздмухати те, що їм на руку, вигідно.
Шановний пане Грайцере! Твердо переконана, у єврейського народу щось не те у співвідношенні порядних людей та негідників, пропорція є обернено-пропорційною. Ні один народ у світі не вважає критичні висловлювання на свою адресу анти-...ізмом. Тільки євреї постійно нарікають на антисемітизм. Гарний жупел, нічого сказати. Про них треба говорити тільки добре або нічого не говорити. Самокритикою вони не хочуть займатися. Ось яка цікава річ: у книгарнях можна купити Біблію, Коран, але ніде немає Талмуду. Широкий загал був би шокований, прочитавши Талмуд.
До пана Юрія Дубова. Можливо, є багато таких, які заздрять добробуту американців, і, напевно, Ви праві, коли говорите про вільний ринок, але про “справді незалежну пресу” – не треба, відомо, у чиїх вона руках, чому не боїться податкової служби. До речі, Америка починалась із винищення етносів, були Хіросіма і Нагасакі. Хоч антиамериканських настроїв я не спостерігаю, усе ж таки мислячі люди знають, що це є імперська держава з відповідною політикою. Це держава-агресор! Я не чула, щоб хтось казав: “Так Америці і треба”. Але я бачу, що США відповідають на теракти війною, а це не є нічим кращим від тероризму. Чи сприяє це збільшенню поваги до Америки? Навпаки. Не знаю, хто там що “канючить” в Америки (можновладців не можна ототожнювати з народом – дуже різні інтереси), але я особисто не дивлюся їхніх бойовиків і серіалів, де всі постійно обмінюються партнерами, що не сумісно з нормальною психологією. А на цих фільмах виховуються наші діти, виховуються не так, як треба, і я починаю ненавидіти США. Америка за таке виховання своїх дітей розплачується багато чим: і великою кількістю психічних захворювань, і насиллям у сім’ї та школі, і відсутністю спокою в державі. Хто нам все це нав’язує? Аж ніяк не ісламісти. До речі, ісламський світ у більшості своїй налаштований ось як – вони кажуть: берімо з їх цивілізації все, якщо це не порушить законів ісламу. Тож і ми берімо краще...
Кость Бондаренко в цій ситуації співчуває ісламістам, і я з ним згідна, адже не ісламісти нав’язують ісламські цінності іншим, а їм нав’язують американсько-сіоністську субкультуру (як і нам).
Чому люди не розуміють, що в них – своя мораль, яка до речі, не є гіршою від християнської (а на їхній погляд, навіть краща), а у християн – своя, і не треба лізти до них. Усіляка колонізація починається через економічні чинники, але неодмінно призводить до тертя щодо різної ментальності, різних національних характерів. Наскільки дивним буде для європейця відсутність жінок за столом, наскільки дивним, навіть аморальним, є вигляд декольтованої жінки для людей ісламського світу, і так до безконечності...
Хай вони живуть за своїм шаріатом, а для взаємного мирного існування треба шукати точку дотику. Ісламські країни намагаються протистояти експансії американо-сіоністської псевдокультури, і це їх право.
Коли їх заганяють у глухий кут, то в них не залишається вибору. Чому ми повинні вірити у провину бін Ладена, не маючи доказів? Чому ми віримо, що когось убили за зберігання Біблії? Невже тільки тому, що про це пише преса? У тій самій пресі пишуть, що за рік інтифади загинуло 635 палестинців і 169 ізраїльтян. А ми постійно чуємо і читаємо те, які погані палестинці: щось там порушують, підривають у той час, як їхні втрати набагато перевищують ізраїльські. Виглядає так, що на каміння, яким кидаються палестинські підлітки, ізраїльтяни відповідають автоматними чергами та танковими рейдами. Невже ви, пане Базаре, справді вірите, що ісламісти вбивають усіх невірних?
Шкода, о ви необізнані! Якби ви знали, що джихад – це релігійна доктрина, яка передбачає п’ять ступенів-постулатів. І лише останній – п’ятий ступінь – наказує вбивати невірних лише в одному випадку – коли є загроза існуванню ісламу, тобто тільки з метою оборони. То, може, не здіймали б галасу. Чи не з гордістю ви оголошуєте, що у вас немає друзів-мусульман. Тільки чому ви протиставляєте німців та французів пуштунам? На відміну від вас, Бондаренко того не робить. А стосовно того, що є спільного між нами та європейцями... Це дуже і дуже об’ємне питання. І якщо ви чи хтось інший зі зброєю в руках ступите на афганську землю, то маєте всі шанси бути убитим, чи це дивно? Хто з мечем прийшов...
Відомо, що Осама бін Ладен оголосив США своїм ворогом, коли американці не залишили Саудівської Аравії після “Бурі в пустелі”. Прочитаєш вашу статтю і подив бере: наче ісламісти тільки і мріють про смерть.
Так воно і є, ісламісти як діти, якщо дружба – то віддана, якщо війна – то до перемоги, або до останнього подиху. Подвійні стандарти – це не їх винахід.
Підсумовуючи, хотіла б повернутися до першого листа. Пане Грайцере! Не переймайтеся долею Ірини Калинець, її не треба “робити”. Вона є і буде нашим національним героєм, і не вам її судити.
Воістину: шовіністичне мислення “іноземців” не здатне зрозуміти нічийого патріотизму, окрім власного. Помоліться за себе і не майструйте з України чудисько антисемітизму. І ще: подумайте, чому ви, “іноземці”, не уживаєтеся ні з одним народом.
Ярина ОНИСЬКО, Львів
Із Любком Петренком
Не міг не втішитися, споглядаючи те, що останні мої поступівські публікації мали певний відгомін, а навіть матеріалізувалися статтею Любка Петренка від 22-23 вересня “Україно наша духовная”. Так якось непомітно для себе я став опонентом, стороною в дискусії, можливо, навіть ворогом – як колись казали – народу. Адже так логічно випливає із аналізу, запропонованого п. Петренком. За його твердженням, буття України в її сучасних територіальних межах дорівнює відмові від української мови, забороні Греко-Католицької Церкви, цілковитій підкорі Росії. І, зверніть особливу увагу, в майбутньому на повне прийняття галичанами такої ситуації. А я, сміючи висловити кілька зауваг стосовно міфу про сепаратну Галичину, стаю палким всього того поборником, котрий радісно потирає руки після кожного здубльованого російською фільму чи пісні групи “Тату” у львівському ефірі. Принаймні це п. Петренко, вочевидь, хотів побачити і таки побачив.
Підкреслю тільки загальний керунок його міркувань – якщо ми хочемо єдності, маємо віддавати, підпорядковуватись, з нас мають щось ліпити, ми не здатні впливати на стан речей, когось, наприклад, українізувати, одеська продавщиця відчуває себе вищою за нас, а про те, щоб вона слухала українську музику, немає й мови. Цього разу, як на мене, комплекс меншовартості постає вже без маскування під вибраність. Якщо ці люди, котрі так поводять себе в умовах єдності, є саме такими, то що вони набудують за Великою Галицькою Стіною? Якщо повна відсутність хребта – це не хвороблива фантазія п. Петренка, то яке ж блискуче майбутнє чекає на нас там?
Завжди дивувало, чому в посібниках з історії позитивними персонажами вважають тих постатей, котрі збирали якнайбільші території, об’єднуючи чи завойовуючи їх. Дивувало, бо суб’єктивно незрозумілою є мотивація загарбництва. Об’єктивно ж – це вияв сили. Тобто якщо ми віримо у власну потугу, потенціал, врешті у вибраність – ми ж у відокремленій Галичині розраховуємо на побудову Раю – то її має вистачити і на інвазію. Скільки можна трактувати себе виключно як хлопчиків для биття? Так і справді можна у це повірити. Голова страуса закопується у пісок незалежності, щоб не бачити і не кричати своїм солов’їним криком, коли сибірський ведмідь продовжуватиме ґвалтувати вже непотрібне з точки зору цієї голови тіло. Така от вимальовується пасивна картина – цілком протилежна протиставленню, скажімо, шляхом нав’язування якості чи інтелекту. А протиставити-таки є що – по обидва боки такого милого декому міфічного кордону поміж Українами. Бо якщо немає, то ампутація не рятує від подальшого гниття.
Як часом не дивно, але природна любов людини до місця, де вона народилася та “існує” впродовж довшого часу, притаманна не тільки галичанам. Можливо, вона буває іншою, ніж у нас, але все ж патріотизм існує. (Якось спостерігав у побутовій ситуації бурхливу реакцію одного киянина на певний випад з боку москвичів на українське. До речі, цей киянин за походженням – росіянин з Пітера, що прожив останні 30 років в Україні і підхопив інфекційний патріотизм). Ряд бізнесменів, політиків, просто людей – реальні патріоти в силу природного відчуття зв’язку із своєю землею, навіть підсвідомо. Це не помічають чи не хочуть помічати ті, котрі також ще й забувають, що Шевченко, Стус, Чорновіл і навіть група “ВВ” – родом зовсім не із Західного регіону, як і літературний варіант української мови, та й часто самі вони.
В тому, що державність і соборність України вигідна чиновницькому апаратові, – один із незаперечних аргументів п. Петренка, в якому можна помітити й певні позитиви – чим більшій частині населення це вигідно, тим нормальнішим буде існування цієї державності і соборності. Ефект дешевої вареної ковбаси спрацьовує безвідбійно, добробут і процвітання – гарантія лояльності суспільства. Хоча, з іншого боку, глибоко не вірю в те, що натовп чимось керує і має не нав’язані бажання. Через те й витримував минулу публікацію в суб’єктивно-індивідуалістичній гамі, яку змушений змінити у цій, аби деякі непроникливі читачі могли мати більш чорно-білу картинку, яку, можливо, їм не вдасться так спотворити у своєму сприйнятті, як п. Петренкові, який, поміж іншим, цілком не помітив висловлену іронію стосовно міфічності реальної соборності. А, зрештою, сепарація в рамках, наприклад, федерації могла б бути чудовим тестом на зрілість. Можливо, стосунки тоді між Сходом і Заходом були б більш паритетними, а середній донеччанин позбувся б параноїдального страху приїзду на Галичину через зовсім не досконале знання мови. А от кому вигідне розмахування Прапором Від’єднання, це – інше питання. Пахне таким собі шоу-бізнесом. Можливо, позиція редактора міжнародних новин газети “Поступ” Любка Петренка – цілком особистісна, а може, і наявність певної складнішої маніпуляції і порушення цієї теми – лише гарна можливість привернути увагу.
Максим ЛАН, Львів
|
|
