Бомбовий концепт - борщ і туалет
ПЛЕНЕР
Вікторія САДОВА
Від минулого тижня у нашому місті триває третя завершальна частина великого міжнародного проекту “Пункт перетину”. Акція зініційована відомою незалежною львівською художницею Оленою Турянською та Аннеттою Германн й Агатою Стемпєнь. Цей “мандрований” пленер знайшов підтримку мерій міст-побратимів Лодзі та Штутгарта, а також їхніх академій мистецтв, які уклали угоду про співпрацю із Львівською академією мистецтв (куратор проекту з українського боку – професор мистецтвознавства Орест Голубець). Про перший етап пленеру, який відбувався у Лодзі, “Арт-Поступ” уже повідомляв у січні. Сьогодні мова про веселу виправу львівського десанту концептуалістів Андрія Сагайдаковського, Антоніни Денисюк, Сергія Сініцина, Віктора Лавного, Ореста Івасюти та Олени Турянської до Штутгарта.
Те, що відбулося цієї осені в німецькому Штутгарті, можна назвати продовженням акції культурної ідентифікації засобами сучасного мистецтва й комунікації. Якщо на попередньому пленері художники придивлялися, “притиралися” один до одного, то на другому етапі вже чітко викристалізувалися й у повній мірі проявилися позиції кожної з трьох сторін.
Штутгартська академія мистецтв є закладом дуже концепційного спрямування, і творчість її вихованців щонайліпше ілюструє, до чого дійшов німецький концептуалізм. Наприклад, одна із німецьких учасниць пленеру видала гостям мапи міста, щоби кожен, накресливши на них невеличкий маршрут на вибір, шпацерував Штутгартом і коментував на відео побачені дивогляди. Найвдалішим моментом цієї затії була демонстрація цих шпацерових інтерв’ю на моніторах під час вернісажу, який по закінченні мистецького симпозіуму відбувався в самісінькому центрі Штутгарта – колишньому салоні Deutschestelekom. Як один із спонсорів, ця телефонна компанія цілковито надала в розпорядження художників для підсумкової виставки досить цікаве за архітектурою приміщення із багатьма кімнатами, де вони не тільки могли працювати, встановлюючи експозицію, а й спілкуватися.
Хоч саме щодо спілкування й виникли непорозуміння, зумовлені ментальними розбіжностями учасників пленеру. Зокрема одна німецька концептуалістка, яка працює із кольоро-асоціаціями, запропонувала колегам коментувати винайдені нею кольори. Сама вона, окрім того, що покриває різні площини власноруч створеними композиціями із пігментів, робить ще й непогані книжечки. Цього разу жертвами її соціо-психологічного аналізу кольорів стали українці, яких вона повсякчас втягувала у дискусії. “Зваявши” спершу 12 кольорів, вона мала намір заекспонувати їх на виставці поряд із видрукованими на комп’ютері коментарями. Для львів’ян, які спостерігали за її творчими муками, було незбагненним: навіщо стільки “наворотів”, роздумів, теоретизувань, чи не легше зробити, а вже потім балакати про це? Адже коли дійшло до справи, авторка цього концепту спромоглася вивісити лише три пуделочка з кольорами. Такий от Kunst...
Отож, найбільше львів’ян “діставало” те, що німці постійно провокували їх на дискусії щодо мистецтва. Кожен не тільки повинен був розповісти, яку він має ідею, а й дискутувати на тему своїх ідей. Для наших художників це виявилося абсолютно чужим. Вони ніяк не могли зрозуміли, навіщо словами виліплювати власну ідею, а потім її ще й втілювати, тож пручалися як тільки могли. Але такий вже німецький концептуалізм: митець більшу частину часу витрачає на вибудову гігантських вербальних структур, замість того, щоби сісти і спробувати зреалізувати задум. Коли ж доходить до моменту втілення, виникають колосальні проблеми. Але внаслідок 5-годинних щоденних вимордовувань розмовами виплила засадова культурна різниця між нами (Сходом) і ними (Заходом), яку достеменно точно описав Тарас Возняк у статті “Час мовчання”, що була опублікована на шпальтах журналу “Ї”. Та Олена Турянська, якій через вільне володіння усіма робочими мовами пленеру довелося бути в центрі цих словесних баталій, вважає: ця ментальна розбіжність спільній роботі не перешкоджала.
“Власне для того ми й зустрічаємось, аби збагнути, в чому ми різні, а в чому – однакові,— міркує Олена Турянська. – Але стало от що зрозумілим: є позиції, з якими ми не маємо, до певної міри, шансів на погодження. І може, слава Богу. Я тим дуже тішуся. Ну то й що, що для нас такі дискусії – абсолютно даремна трата часу. Зате те, що ми зробили, увесь Штутгарт признав! Ми звикли, що на львівських симпозіумах De novo Тоня Денисюк ставить перед митцями конкретне завдання: спілкуватися і набиратися різних вражень, бо не так важливо, який результат ти покажеш безпосередньо на виставці, просто йде робота на майбутнє. І це нам багато дає, а результати ми відчуваємо вже через якийсь час. Тобто на De novo достатньо чітка постановка питання: виставка не є головною метою даної імпрези. А в Німеччині праглося, з одного боку, відкритої штуки, а з другого – презентації нормально завершених робіт. Тому, наприклад, поляки приїхали з речами абсолютно репрезентативного характеру. Ми спершу трохи не могли “в’їхати”, про що йдеться, та врешті створили таке, що самим “пішло в кайф”, не кажучи вже про колег і глядачів!”.
Робили хто що. Широка душа Віктора Лавного запрагла розлогого “Ландшафту”(2). Описати цей твір важко, хіба роздивитися фотографії. Рисунок великий на стіні, дві достатньо технократичні великі фотографії, які зливалися з уламками якихось деталей... А зверху він зробив з арматурної сітки і з піни за особливою технологією щось таке, що виглядало, як розтягнена шкіра. Біоарт й технократична штука – цікаве поєднання.
Андрій Сагайдаковський представив себе автентичного: пішов на смітники, притягнув килим. Хороший килим, між іншим. Великий. Заквацяв його фарбою. На тому килимі “вшарабашив” живопис і назвав це “Студія килима”(4). Так килим перестав бути килимом, а з його дуже важкої матеріальної структури постало суперхимерне малярство. Потім приволік стіл. Зі столом зробив те саме. Це була “Студія стола”. Аналогічно “обробив” і стілець. Ось на що наш митець вдатний!
Тоня Денисюк довго була незадоволена своїм живописом, виснуваним на власній концепції діалогу, хоч це були цікаві рапортні речі, з елементами реалістичного живопису: повтори такого орнаменту дають несамовито гарний ефект на поверхні, що мерехтливо вібрує. У Штутгарті на ту свою типову мерехтливу поверхню Тоня вгаратала тюльпани в стилі голландців. А потім з того ж смітника, де попасся Сагайдаковський, приволокла канапу, – також, до речі, дуже пристійну, ну просто чудову, можна було навіть її за милу душу до Львова забрати! Але душа художника інакша: Тоня ту канапу пофарбувала в чорний колір і “впакувала” на ньому кілька тюльпанів. І вийшов завершений комплект:
|
|
