МОВНИЙ ФЕНОМЕН
ШВЕД
Часто ми стикаємося з думкою, що мова – це лише засіб спілкування, а тому не важливо, яка саме мова буде тим “засобом”. Навіть простежується бажання деяких світових політиків та діячів в умовах глобалізації “перевести” людське спілкування на одну – всіма знану – мову. Наприклад, на англійську. Це, на їхню думку, усунуло б бар’єри між націями та сприяло шіллерівському “...обніміться, мільйони...”
Проте ця космополітична тенденція не враховує найважливішого. Мова є насамперед важливою складовою людської свідомості, дзеркалом світогляду. Кожна людина мислить рідною мовою, яка відображає та зберігає пам’ять поколінь, традиції пращурів. Мова слугує важливим чинником самоідентифікації Особи.
То які ж чинники впливають на розвиток одних мов та занепад інших? Найрізноманітніші! Серед них – політичні, культурні, соціальні... Проте найбільш вагомим фактором зростання впливу будь-якої мови в епоху високих технологій та громадянського суспільства (принаймні у намаганнях його побудувати) є творення тій чи іншій мові популярного або непопулярного іміджу.
В Україні функціонують дві мови – українська та російська. А який у них сьогодні імідж?
Підкреслю, що йтиметься саме про той імідж, який панує на більшості території України (а також у Росії), оминаючи Галичину, в якій ситуація докорінно відрізняється.
Отже, імідж російської мови в Україні ґрунтується ще на підвалинах її елітного становища в Російській імперії, яка свого часу експлуатувала міф про те, що церковнослов’янська мова (з якої походить російська) була розмовною мовою Київської Русі. Насправді ж церковнослов’янська ґрунтується на староболгарській мові (принесеній до нас святими Кирилом та Мефодієм), і була вона лише книжною, церковною мовою Київської держави – на кшталт латини в Європі. Розмовною мовою в цей час, як стверджують новітні дослідження, була давня українська мова.
Цей імідж “великого и могучего языка” був успішно застосований більшовиками для “стирання граней” між народами імперії. Вони стверджували, що мова – то лише засіб для спілкування, а тому вона повинна бути уніфікованою на території цілої держави.
Так були витворені підвалини сучасного іміджу російської мови в Україні: це мова міжнаціонального (в межах колишнього СРСР) спілкування, мова “праукраїнської” держави – Київської Русі... А також мова, якою писали Пушкін і Толстой, врешті, мова політичної, бізнесової (подекуди – творчої) еліт та, даруйте, кримінального світу... “Розкручується” міф, нібито вона є “рідною” і для більшості українців Центральної України, бо нею спілкуються більш як дві третини населення нашої держави...Отже, відповідно до цього іміджу, це мова популярна, знана, поширена й навіть дещо “панська”.
Зі сучасним іміджем української мови ситуація виглядає більш ніж парадоксально: одна з найстаріших слов’янських мов, яка є рідною для більш як 50 млн. людей у всьому світі, – ця мова має сьогодні вкрай непривабливий імідж.
А саме: це мова переважно українського села (тобто простолюддя), а також вихідців з нього. Вона є “діалектом” свого “старшого брата” (який є більш “інтелігентним”). На Західній Україні вона популярна лише тому, що підтримувалась “буржуазними націоналістами”, які “контролюють” регіон. Партія “Слов’янський союз” поширює оригінальне твердження, буцімто українська мова є польським діалектом, що його нав’язала Галичині Австро-Угорщина у ХІХ столітті, а сьогодні насильно підтримується “бандеровскими недобитками” (себто ветеранами УПА?!). А справжньою “історичною” мовою українського народу є російська як спадкоємиця церковнослов’янської.
Звичайно, підвалини такої ситуації заклало і тривале колоніальне становище України, Емський указ та Валуєвський циркуляр, репресії національно свідомих громадян, обіцянки швидкої кар’єри при русифікації прізвища (додавання закінчення “ов” до традиційних українських прізвищ) тощо. Цікавим є і такий історичний факт: під час першого більшовицького перепису населення заповнювало графу про національність, а питання опитувача (до речі, озброєного за законами воєнного часу) звучало так: “Ты русский или петлюровец?”. Не важко спрогнозувати відповідь і без того наляканих війнами громадян...
Та це було колись, а сьогодні настала інша пора, яка надає перевагу саме тій мові, що є більш популярною, тобто “розкрученою”. Я думаю, що над цим варто задуматися вченим та політикам, які займаються мовним питанням. Адже вони, готуючи новий правопис (який насправді ще більше відбиватиме бажання освоювати українську мову), забороняючи у Львові російську естрадну музику (що лише додає до й так “позитивного” іміджу української мови ще й “національну нетерпимість до нацменшин”), створюють ще більш проблемну ситуацію з мовним питанням. А вихід один: потрібно облишити звинувачувати ту чи іншу мову і серйозно взятися за українську.
Як? Насамперед, потрібно залучити учених-лінгвістів для створення достовірної історичної довідки про мову, соціологічно вивчити її сьогоднішнє становище, на основі чого за допомогою фахівців самим створити історично обґрунтований, сучасний та правдивий імідж української мови... І лише після цього – братися за її широку популяризацію, враховуючи психологічні та іміджмейкерські закономірності. Не забороною чужого, а лише розвитком свого можна досягти успішного результату.
Михайло Швед
|
|
