"""Єпископ: Слуга Євангелія Ісуса Христа задля надії світу"""
СИНОД
Мирослав МАРИНОВИЧ
Такою є тема 10-ї Звичайної Генеральної Асамблеї Синоду Єпископів світу, що розпочала свою роботу 30 вересня 2001 року у Ватикані. Зрозуміло, що на початку було Літургійне Слово: у соборі св. Петра Папі Іванові Павлу ІІ співслужили 55 кардиналів, 7 патріархів, 70 архієпископів, 106 єпископів і 10 священиків. Робочі ж наради Асамблеї розпочалися у понеділок, 1 жовтня, у ватиканській залі, що носить ім’я Павла VІ. Учасниками Асамблеї є представники шістьох континентів, де діє Католицька Церква. Ватиканські служби подають такі дані про склад Синоду. Серед його учасників є патріархи, верховні архієпископи та митрополити Східних Католицьких Церков sui iuris; єпископи, обрані кожною Національною Єпископською Конференцією; релігійні представники Церковних Релігійних Інститутів; особи посвяченого життя, обрані своїми Чинами; голови дикастерій Римської Курії і члени, номіновані самим Римським Понтифіком. Усього Синодальних Отців налічується 247, з яких 184 (74,49%) належить до дієцезій, а 63 (25%) – до інституцій посвяченого життя. Крім того, в роботі Синоду беруть участь 23 мирян (14 чоловіків і 9 жінок), які мають статус авдиторів (спостерігачів).
Офіційним представником Української Греко-Католицької Церкви є Блаженніший Патріарх Любомир (Гузар). Папа Іван Павло ІІ своїм рішенням увів до складу Синодальних Отців також митрополита Філадельфійського Стефана Сороку. Римо-Католицьку Церкву в Україні представляє Його Еміненція Мар’ян Кардинал Яворський, Архієпископ і Митрополит Львівської Архідієцезії РКЦ. Крім того, взяти участь у засіданнях Синоду у статусі авдитора було запрошено автора цих рядків.
Синод Єпископів є дорадчою інституцією, створеною Папою Павлом VІ 15 вересня 1965 року. Головною причиною для створення Синоду було бажання отців Другого Ватиканського Собору підтримати той позитивний дух, який панував під час роботи Собору. Синод Єпископів можна окреслити як зібрання Єпископів, що покликані допомогти Папі здійснювати свій уряд у Вселенській Церкві поданням своїх рекомендацій. Сам Папа Іван Павло ІІ назвав Синод “особливо плідним вираженням і засобом колегіальності єпископів” (L’Osservatore Romano, 1 травня 1983 р.). Під час роботи Синоду єпископи обмінюються інформацією й досвідом, шукають таких душпастирських підходів до складних проблем сучасності, які б мали універсальне значення та застосування.
Колегіальність має місце на кожному етапі підготовки й роботи Синоду. Так, тема кожної наступної Асамблеї, а також його основний Робочий документ (Instrumentum laboris) готуються у тісній співпраці з єпископами місцевих (партикулярних) Церков, які подають свої відгуки на різних етапах підготовки Синоду. Робота самої Асамблеї має три етапи: (1) представлення ситуації з місць та обмін досвідом на пленарних засіданнях, (2) обговорення доповідей у менших групах і (3) формулювання конкретних пропозицій, за які потрібно проголосувати на завершальних пленарних засіданнях. Після завершення роботи Синоду, відредагований документ лягає на стіл Папи. На основі поданих пропозицій, Папа може скласти своє Апостольське Повчання (як це було у випадку більшості Синодів). Так, для прикладу, в основу відомого у нас Апостольського Повчання Christefidelis laici (Покликання мирян) було покладено матеріали відповідного Синоду Єпископів 1987 року.
Нинішня Асамблея є черговою з серії присвячених обговоренню місця і ролі складових частин Церкви. Ось їхні теми, починаючи з VІ Звичайної Генеральної Асамблеї: “Покликання й місія мирян у Церкві та світі” (1987), “Формація священиків в умовах сьогодення” (1990), “Посвячене життя і його роль у Церкві та світі” (1994) і, нарешті, нинішня Асамблея, присвячена служінню Єпископа.
Папа Іван Павло ІІ поки що був присутній на усіх засіданнях, за винятком кількох годин, коли він змушений був відлучитися з нагоди нових беатифікацій. Він брав участь у засіданнях навіть у той спеціально виділений час, коли зі своїми промовами виступали ми, авдитори. Таку особливу увагу до Синоду відзначили чимало промовців, які ставили це собі за приклад.
Напруженість нинішнього політичного моменту впливає не тільки на зміст окремих виступів (багато Синодальних Отців відзначали вплив недавніх терористичних актів у США на загальну ситуацію Церкви у світі), а й на заходи безпеки. Як-не-як, в парадній залі Павла VІ щодня збираються чільні ієрархи Католицької Церкви. І хоч над Римом заборонено польоти будь-яких пасажирських літаків, береженого, як кажуть, Бог береже.
Нинішня Асамблея Синоду триватиме до 27 жовтня, а цими днями, як я уже зазначив, завершується перший цикл виступів. Поки що важко сказати, якої домінанти набуде нинішній Синод: ситуація на місцях і досвід конкретних місцевих Церков різняться одні від одних надто сильно, щоб виступи відразу набули виразного спрямування. Єдине, що можна зробити вже сьогодні, це назвати головні теми, які найчастіше зустрічаються у виступах Синодальних Отців.
Так, якщо умовно виділити напрям “Єпископ і світ”, то тут найбільше уваги привернули такі теми.
По-перше, це проблема бідності, голоду й епідемії СНІДу. Важко навіть передати, яким болем сповнені промови єпископів з країн Третього світу, в яку прірву людського відчаю можна зазирнути, якщо вникнути в їхні слова усім серцем. Ясна річ, допомога з багатших західних єпархій іде велика, однак усім зрозуміло, що цю складну соціальну проблему треба вирішувати на рівні макроструктурних економічних змін.
По-друге, це проблема глобалізації, яка для тих же країн третього світу є просто синонімом до згаданої проблеми бідності й голоду. Душпастирських засобів для компенсації негативних наслідків глобалізації тут, вочевидь, теж недостатньо.
По-третє, це тема насильства, зокрема тероризму й ісламського фундаменталізму. Головна турбота тут – як досягти того, щоб світові релігії не ставали об’єктами маніпуляцій з боку тих політичних угруповань, які мають далеко не релігійні інтереси.
Коли ж умовно виділити напрям “Єпископ всередині Церкви”, то тут головну увагу доповідачі приділяють проблемам гармонійного поєднання примату папи Римського і колегіальності єпископів, застосування принципів синодальності й субсидіарності у внутрішньому житті Церкви, балансу повноважень Римської Курії та Національних Єпископських Конференцій. Мені, як людині східнохристиянської традиції, було цікаво порівнювати синодальні дискусії з тими дискусіями, що точаться у наших краях.
Так, з одного боку, не раз доводилося спостерігати, як негативно відбивається в житті Православних Церков відсутність засадничого елемента Вселенської Церкви – влади Вселенського Архієрея.
Ніколи не признаючись у цьому, православ’я все-таки тужить за кимось, хто є понад існуючою його структурою і хто може зняти певні напруження, що у ній виникають. У свою чергу, католицизм, як бачимо, щораз більше тужить за іншим засадничим елементом Вселенської Церкви – колегіальністю, або синодальністю у процесі прийняття рішень. У цій тенденції нема нічого песимістичного. Навпаки, така конверґенція є знаком спільної туги християн за єдністю у Вселенській Церкві, яка має взаємодоповнювальну природу.
|
|
