Новітні апостоли нашої Церкви
СЛУЖІННЯ
"Леся КРИП""ЯКЕВИЧ"
Українська Греко-Католицька Церква творила свою історію не тільки на батьківській землі, а й у різних куточках світу, де доля розсіяла дітей України. Співтворцями цієї історії можна вважати цілий ряд характерних оригінальних і надзвичайно світлих постатей серед духовенства.
Деякі з них з’являлися і розквітали у благодатній аурі визначних світочів УГКЦ – Митрополита Андрея та Патріарха Йосифа. Хочеться згадати про деяких з них, які у свій час поневолі змушені були залишити свою рідну пахучу землю, багату красою і талантами, але сувору до своїх дітей. Вони, ці священики, були приречені прожити життя на чужині з тугою за Україною до останнього віддиху. Таким запам’ятають свого пастиря отця Василя Турковида з Ной-Ульму, отця Степана Гриньоха з Олефанту, отця Миколу Іванціва з Гільдесгайму, отця Івана Кота з Шарлеруа та багатьох інших.
Є в нашій Церкві і надзвичайні постаті, які прийшли від інших націй до нашого бідного народу без Батьківщини, до нашої переслідуваної Церкви і назавжди залишилися служити їй. Хто хоч раз зустрів отця Йосифа Казанову Марторель, той уже ніколи не зміг витерти з пам’яті цю яскраву , повну життя і захоплення, повну віри в Україну і любові до її Церкви, особистість, цього веселого іспанця. Отець Йосиф ціле життя був священиком для українців Німеччини. І тільки у глибокій старості повернувся у монастир до рідної Іспанії, виконавши місію апостола для цього невідомого у світі народу, який став йому рідним.
Окремої згадки заслуговує постать отця мітрата Івана Кота, якого, молодим священиком, доля закинула у Бельгію, де в копальнях на важких роботах перебувало багато українських чоловіків. Одружуючись з чужинками, вони швидко асимілювалися, що з великим болем спостерігав отець Іван. І задумав він план для збереження своєї української громади в цілості. Почав листуватися з товаришем священиком з Югославії, на парафії якого були переважно дівчата з України. Листовно узгоджувалися характери, посилалися світлини, і дівчата приїжджали до своїх наречених.
Зросла, зміцніла українська громада Бельгії, закладалися громадські робітничі спілки, читальні, видавництва. Діяли СУМівські табори для молоді, організовувалися з’їзди, маніфестації. Українська громада хоча й на чужині, але почувалася частиною нації, народу. І хоча отця Івана Кота вже немає серед живих, але охрещені ним діти, пошлюблені пари, родини, зберігають мову, звичаї і обряди, які з любов’ю плекав їх отець, гуртуючи громаду біля храму. Так здійснив свій величний подвиг, зберіг українську спільноту в Бельгії скромний український священик. Заповів після смерті перенести своє тіло до рідного села Звертова біля Жовкви, що і здійснив його вихованець отець Михайло Димид у 1999 році, поставивши кам’яний хрест з червоного теребовлянського каменю з написом “Христовий воїн на чужині”.
Одною з найбільш світлих постатей серед українських греко-католицьких священиків на поселеннях є господар “Української оселі” у Маквіллері отець Павло Когут.
Протягом цілого свого 50-літнього священичого служіння він творить це маленьке чудо, в яке спочатку ніхто не вірить, а воно – здійснюється. Цей маленький куточок України: теплої, гостинної, веселої, розспіваної і глибоко молитовної у Північній Франції, куди направив молодого священика Єпископ емігрантів Іван Бучко. Скільки поколінь українських родин перейшло через Оселю отця Павла. Оселя діяла як місце зустрічей, знайомств, відпочинку, духових реколекцій, молодіжних таборів, де плекалася рідна мова, культура, де вивчалася історія, не тільки влітку, а протягом цілого року. Кожен українець, який здійснював паломництво в Лурд, обов’язково гостював у Маквіллері, а отець Павло вітав його, як рідного. Серед записів у книзі української оселі є тисячі слів – подяк людей загублених, забутих світом, з утраченою вірою, які знайшли в “Оселі” світле джерело, яких обдарував своїм світлом отець Павло Когут.
“Українська Оселя” у Маквіллері стала осередком українства і духовності не тільки для українців Ельзацу та Лотарингії, а для усієї Франції, Бельгії , подорожніх з України. “Оселя” діє до сьогодні. Там зупиняються мандрівні хори та музиканти з України, ті, що шукають робот, ночують паломники, відпочиває молодь під час літніх таборів.
Незважаючи на дуже важке життя, отець Павло зберіг радісну, веселу вдачу, чисте дитяче серце. Смак життя вбачає у подоланні труднощів. У 1944 році, 18 – річним хлопцем з хлібиною у торбі, випровадила його мати в ліс і наказала іти на Захід і не повертатися. Мужнім і патріотичним був увесь рід Когутів, за що багатьох із цього роду закатували окупанти. Через Пряшівщину, Словаччину, Австрію дійшов він до Німеччини. Здобув вищу інженерну, а згодом – теологічну освіту. Голодував так часто, що мрії про те, щоб врешті наїстися, не давали спокою молодому хлопцеві. 25 – річному священикові Єпископ доручив зібрати розсіяні родини північної Франції в одну спільноту, що він і виконував роками, долаючи пішки великі відстані як першоапостол. А знайшовши їх, закликав охочих на будову великого зруйнованого будинку.
Спершу ніхто не вірив у цю божевільну ідею: надто велика була руїна. Освячення “Української Оселі” урочисто відбулося в 1964 році. З того часу “Оселя” отця Павла приймала гостей з цілого світу. В 1970 році тут побував Бл.п. Патріарх Йосиф Сліпий. В “Українській Оселі” є каплиця, в якій постійно лунають молитви за Україну, за уряд, за президента, за всіх у потребі.
Отцю Павлові Когуту – 72 роки. “Вже кілька разів стояв я перед брамою святого Петра, але він поки що не впускає до себе. Журюся, кому залишу це надбання? А поки що мрію відвідати ще раз Україну.”
Нема дня, щоб отець не жив Україною і її потребами. Працює над багатьма освітньо-виховними проектами. Допомагає рідному селу Конюхи. Стоїть і у Львові подарунок
о. П. Когута – скульптура Ю.Крука “Емігрант”, якому Львів донині не може знайти гідного місця.
Коли я думаю, яким має бути сучасний святий, я бачу таких українських священиків. Коли б я малювала їх як ікону, я бачила б їх з мечем, мов святого Архангела Михаїла, бо вони захищали свій край, свою Церкву.
Це була їхня апостольська місія на землі.
|
|
