У романтичних тонах музичної класики ХХ століття
ТРАНСКРИПЦІЇ
Яким ГОРАК
Виступ камерного оркестру ЛМА
ім. М. Лисенка став одним із яскравих спалахів фестивалю “Контрасти”, хоч зал органної та камерної музики є специфічним і акустично невдячним. “Жертвою” такої специфічної акустики став і цей виконавський колектив під керуванням творчого тандему – народного артиста України, композитора, лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка Мирослава Скорика та заслуженого артиста України Артура Микитки.
Оркестр обрав для виступу не підвищену сцену біля органу, а вівтарну частину храму – на фоні чудових барочних скульптур. За браком місця бідолашний диригент стояв поруч із солістами на зовсім крихітному майданчику, унаслідок такого розташування оркестру, особливо при дрібних ритмічних тривалостях у швидкому темпі в басах, у кількох творах (Д. Мійо, Р. Штрауса) слухачі чули лише гул, який завдавав шкоди найкращим мистецьким намірам виконавців. Можливо, при інших акустичних умовах програма прозвучала б цілком по-іншому. Зрештою, оркестр показав себе на найкращому рівні: відчувалися захоплення колективу виконуваними творами і приємність, з якою вони працювали на сцені. На велике здивування колективу, концерт у розпалі робочого дня викликав таке зацікавлення публіки, що в доволі великому залі не було вільних місць.
Програма концерту складалася із творів композиторів першої половини XX століття, переважно австро-німецької традиції (за винятком француза Д. Мійо) – Р. Штрауса, А. Берга, П. Гіндеміта, Г. Малера, доробки яких уже стали класикою XX ст. У музиці цих авторів (людей із такими різними творчими обличчями) виконавці підкреслювали лірико-романтичну суть їх таланту, і це якось єднало різнорідні елементи в програму. Романтично-ідилічного настрою надав Секстет з музики до драми “Капричо” “останнього з романтиків” Ріхарда Штрауса – художника теплих барв і неперевершеного майстра оркестровки. Шкода тільки, що не вдалося з’ясувати, у який сюжетний момент драми звучить ця музика і чи не має вона програмного підтексту (такого характерного для інструментальних творів композитора). Із гумором оркестр відтворив і четверту “Камерну симфонію” Д. Мійо – композитора неординарного, іноді непередбачуваного своїми творчими знахідками. У невеликій тричастинній симфонії останніх було чимало, найяскравіша – політональне фугато. Інструментальну частину концерту гідно завершила “Траурна музика” для альта і струнних
П. Гіндеміта. Ярина Горбачевська, котра виступила солісткою, загалом не вперше грала твір (хоч уперше з цим колективом) і ще раз підтвердила здобуте визнання у його виконанні. У контексті цілої програми твір набув не стільки траурного, скільки просвітлено-печального емоційного забарвлення: образ смерті, із яким зазвичай пов’язують жалобу, інтерпретувався не як фатальний і неминучий кінець людського життя, а як спосіб визволення від страждань і шлях до вічного життя. Зазначимо також, що взагалі цей твір вельми імпонує солістці – скромній зовні, але глибоко мислячій і артистичній внутрішньо.
Вокально-інструментальну частину концерту відкрила вже улюблена львів’янами невтомна і невсипуще працьовита у творчих пошуках співачка Анна Ковалко. У її виконанні прозвучало 5 пісень (із циклу “Сім ранніх пісень”) Альбана Берга. Доробок цього представника так званої “нововіденської” композиторської школи переважно асоціюється з додекафонною технікою і важкою до сприйняття оперою “Воццек”. Ковалко ще раз довела майстерність показу власним виконанням малознаної ділянки творчості композитора, вкреслила романтичну свіжість і своєрідну красу тієї непростої для співу музики. Фонтан гармонічних барв “Літнього дня”, заспокоєність і внутрішній комфорт у солоспіві “У кімнаті” – усе це було передано солісткою з глибоким знанням справи і належним відчуттям. Немало спричинилося до успіху і майстерне аранжування цих пісень для голосу і струнного оркестру, зроблене Мирославом Скориком.
У знаменитому аранжуванні автора “Гуцульського триптиха” постали і 5 пісень з циклу “Чарівний ріг хлопчика” Густава Малера. На квазінародних, хоч глибоко філософських і напрочуд актуальних нині текстах (наприклад, “Проповідь Антонія Падуанського рибам” чи “Земне життя “), композитор створив доступну і вишукано артистичну музику, яка, напевно, у будь-якому випадку заповідає успіх у слухача. Коли ж ідеться про виконання не лише зовні ефектної, але й добре вишколеної співачки Зоряни Кушплер, то такі твори викликають просто фурор: справді, успіх був таким, що після завершення концерту солістку змусили повторити ще раз чи не всі ці пісні. Кушплер запропонувала прочитання вокальних шедеврів на кшталт невеликих театралізованих сцен, де сама вона була вправним актором у різних ролях. Можна дискутувати, наскільки виправданою була міра тієї театралізованості (на мою думку, її було трохи перебрано, як на музику Г. Малера), але, без сумніву, це було вдале і гідне завершення одного з концертів фестивалю.
|
|
