Слова, які так важко вимовляти
БАТЬКО
Мар'яна САВКА
|
Леся з батьком у дитинстві. Світлина з родинного архіву
|
До втрати близької людини неможливо підготуватися. Вона завжди вражає своєю жорстокістю, невблаганністю. Людина не готова її сприйняти, не готова якось реагувати на втрату. Як поводитися? Як відповідати на висловлені співчуття, що робити з емоціями, що робити з душевним болем? Ми не готові. Хтось намагається йти зі своїм горем до людей, щоби не залишатися наодинці зі своїми думками, хтось навпаки – втікає від усіх, щоби не збожеволіти від співчутливих поглядів, непотрібної суєти, щоби не бачити, як до жаху байдужі люди ділять те, що залишилося по рідній тобі людині. Кажуть, що за тією межею нема болю чи кривди – вони залишаються живим, які мусять щось робити зі своєю мукою. Бо ж треба щось робити, якось давати собі раду, а це так непросто. І так важко подолати порожнечу, яка раптом утворилася у житті, – і куди засмоктує дивним турбулентним потоком душевної муки й усвідомлення втрати.
Ця історія так нагадує багато інших, подібних, та від цього вона не менше вражає: дві споріднені душі, батько і дочка, розходяться по різні береги, не встигнувши сказати одне одному якогось найголовнішого слова. Батько – Дмитро Герасимчук, письменник і журналіст, великий романтик із загостреним сприйняттям краси і кривди світу цього, перейшов той рубіж, за яким уже не болить серце за все, прожите не так, за все, що не міг змінити. Дочка – Леся Герасимчук, талановитий музикант з особливим тонким відчуттям. Вона зі своїм болем – тут, серед нас, і їй важко говорити про те, що сталося. Але є потреба сказати слова, які складно підібрати, бо вони ніколи не відповідатимуть тим почуттям, що примушують серце збиватися з нормального ритму. Кому сказати ці слова – собі? татові? Чи тим людям, які заводять із нею дивні розмови і намагаються судити про те, чи достатньо любила дочка свого батька? Але треба сказати... Хоча вона більше любить мовчати.
Леся Герасимчук:
“Слова завжди були для мене чимось таким, що може все зіпсувати. Сталася якась помилка в природі, що ми з батьком були водночас дуже схожі, але з дуже специфічним вираженням своєї муки в цьому світі. Я поки що не зустрічала подібних людей, з таким тонко викривленим ставленням до себе, до своєї муки, до людей, до суспільства. Якось один мій знайомий сказав мені: “Лесю, в тебе якийсь яскраво виражений гіперромантизм”. Власне романтизм, який переходить у такі стадії, коли його перестають сприймати інші. Мало хто так жертвував собою – і мало хто розумів мого батька. І мало хто розумів мене. Просто мені хочеться сказати про це: тато був не таким, яким його уявляли всі, він був зовсім інакшим. Про це можу говорити тільки я, і навіть не говорити, а тільки відчувати. Він міг судити про мої вчинки, а я – про його вчинки.
Я відчуваю певний борг перед батьком. Останнім часом я постійно була в роз’їздах. Я відчувала, що нарешті можу пояснити йому, своєму татові, щось про життя. Я відчувала, що скоро-скоро вже дійду до розуміння того, чого ніхто не міг йому пояснити, а я би змогла. Так сталося, що я таки не встигла цього зробити.
Він завжди мені розповідав одну історію: що він – онук румунської королеви, і що я маю всі шанси бути принцесою. Після його смерті зустріла знайому, і вона каже: “Лесю, як ти думаєш, він справді був онуком румунської королеви?” Я кажу: знаєте, він насправді не був, але він міг би бути, бо він так думав. Він вірив. Знову ж таки, те, що було створено в уяві, має право на існування. Воно могло б існувати в силу нашого прагнення чогось прекрасного.”
Йому все життя бракувало розуміння людини, яка була поруч. Йдеться про пару. Я дійшла такого висновку: от кажуть, що кожна людина неповторна, – може, через це буває, що людина не може собі знайти споріднену душу. Можливо, не всім це потрібно, можливо, так і задумано. Я розумію, що я народилася з любові, хоча й мої батьки не змогли до кінця зрозуміти одне одного. Може, вони так і не знайшли потрібних слів. Слова багато що псують. Я слова завжди ненавиділа, завжди намагалася менше говорити, більше мовчати.”
В останньому інтерв’ю Василеві Савчаку Дмитро Герасимчук “прокручує” своє життя, наче кіноплівку, зупиняючись на найкращих моментах, згадуючи особливо дорогих людей, повертаючи у дитинство.
Напевно, він передчував кінець цього непростого життєвого шляху. Може, він просто втомився, відчув себе чужим, і йому захотілося до рідних – до Ігоря Білозора, який залишив йому заповіт любові, до Володі Івасюка, який уперше співав у тісному колі “Пісня буде поміж нас”, до материнських очей Ірини Вільде, до буковинського села і батька, якому привіз свою першу збірку новел “Снять квітами зорі”. Він там не залишиться без родини і тепла, якого так потребував у дитинстві – та й упродовж життя. А тут залишатимуться і друзі, і недруги. Але друзів таки більше, вони берегтимуть спогади про дорогого товариша, душу компанії. І залишатиметься Леся – його єдина і найрідніша.
|
|
