Журналісти мають свій ліс
Кореспонденти "Поступу" посадили 77 дубів, три модрини і два клени
РЕПОРТАЖ
Вікторія ПРИХІД
|
Генеральний директор "Львівлісу" Анатолій Дейнека садить саджанці з кореспондетом "Поступу". Світлина автора
|
“Кожна людина у своєму житті мусить виростити дитину, посадити дерево і збудувати будинок,” – каже старе прислів’я. Мабуть, саме ці слова зринали у пам’яті учасників незвичайної виправи, організованої прес-клубом ринкових реформ разом із державним лісогосподарським об’єднанням “Львівліс”.
Хоча якщо зважити на те, що переважало у цій виправі жіноцтво, а такий-от “бізнес-план” здавна приписували здебільшого чоловікам, то таки, мабуть, важко сказати, що саме змусило журналістів відкласти свої пера й вирушити холодного осіннього ранку саджати дерева. Безумовно, у кожного була на те своя ціль: комусь кортіло спізнати щось нове і незвідане, комусь – змінити професію й побути (хай навіть зовсім трішки) лісником, а ще комусь – просто зробити якийсь незабутній вчинок. Та все ж суть була одна – креативна. Творити, навіть якщо результат цього процесу можна буде побачити лише через сто років.
Отож спраглі праці, пригод і незвиклого досвіду ми, наче конкістадори, вирушили на підкорення нових територій. Саме так, бо посадка лісу для багатьох виявилася “новою, незвіданою територією”. Місцем нашої пригоди було обрано землі Бібрського лісництва, що неподалік Перемишлян.
Осінній ліс зустрів прибульців пронизливим і колючим холодом. Мабуть, півцарства віддав би кожен журналіст за право не виходити з теплого автобусу. Та ліс, як відомо, неможливо посадити, сидячи в машині, а тому, мобілізувавши всю свою волю, зіщулившись від холоду, ми вирушили... Під ногами чавкало болото, листя від вологості майже не шелестіло... “Зверніть увагу, погода нам посприяла, – сказав генеральний директор ДЛГО “Львівліс” Анатолій Дейнека. – Адже саджати дерева найкраще саме о такій порі. В суху погоду корінці саджанців обсихають, а відтак шанси прижитися у таких саджанців – мінімальні”.
На місці нас чекали вже лісники, які мали продемонструвати нам весь процес саджання дерев. На тому місці, де колись шумітиме ліс, що його посадять журналістські руки, чорніє лише рілля.
Колись тут був 60-річний грабовий ліс. Та граб, як пояснили нам лісники, є досить низькопродуктивним деревом, тому шкода, щоби такі дерева займали цінні глинисті ґрунти. На величезному дубі, що стояв обабіч, висіла велика схема, яка показувала, чого і скільки рядків треба посадити. Згідно з нею, мені й моїй колезі Зоряні Іленко випало саджати ряд дубів, що не могло нас не тішити. Озброївшись лопатами і тендітними саджанцями заввишки 20-30 см, ми взялись до роботи.
Першим і найважливішим кроком у цій праці є викопування ямок. Тут проблем не виникло ні у кого. Головне – копати їх якомога глибшими. Уже другий крок вимагає більшої пильності. Бо саджанець в викопану ямку треба класти обережно, щоби не загнути корінця, позаяк тоді до нього не доходитимуть поживні речовини і він всохне. Після чого (на цьому особливо наголошували лісники), корінець треба сильно притиснути лопатою і притоптати черевиками, щоби не залишилося повітря. Як пояснив лісник Василь Кунда, воно теж сприяє висиханню коріння. Ще одною вимогою була відстань між саджанцями: 75 см, не менше і не більше. Ця цифра, вважають лісники, є оптимальною для того, щоби дерева вільно розвивалися, не заважаючи одне одному. Найкраще оті 75 см відміряти на лопаті. І потім, ніби лінійкою, відмірювати потрібну відстань. Ледь не забула: ще одним незмінним атрибутом саджання дерев є така собі “контрольна перевірка”. Для цього поміж вказівним і середнім пальцем (так найзручніше) затискаєте пагінець і пробуєте його витягти. Якщо саджанець міцно сидить – деревце приживеться, якщо ж ні, то, як кажуть, самі винні. Втім, проблеми почалися, коли нам забагнулось посадити ще одну модрину – так би мовити, “поза планом”. “Вона не дасть вижити сусіднім дубочкам,” – констатував лісничий Василь Кунда. Що ж робити? Усі мої прохання відійти від отих стандартних 75 см, зробивши відстань поміж саджанцями більшою за потрібну, натикались на холодну стіну нерозуміння: “Стандарт! Засади лісонасаджування!” І через оті-от засади перед нами постала страшна дилема (зрештою, як у житті), як вчинити: егоїстично (дуже вже хочеться поглянути на плід своєї праці у вигляді дорослої модрини, яка росте всього лише 30-40 років) – чи шляхетно (врятувати два дубочки, які мають стати сусідами захланного дерева). Всі крапки над “і” розставив лісничий. “Не переймаєтеся тим, – сказав він. – Хоч дуб є міцним деревом, та існує природний відбір. Деякі з посаджених вами дубів все одно не виживуть. Є багато чинників, які й без вас шкодитимуть цим деревам. Років через 10 тут проходитиме освітлення, через 20 років – прочистка, через 30 – прорідження. А значить, рано чи пізно деякі деревця загинуть.”
“Цікаво, хто ж із вас загине, кому судилося не вижити? – питали ми у пагінців. – Ти, малий і тендітний, що одразу виглядав слабшим за інших, чи ти, американський (назва породи) дубе-красеню, – міцний, а головне, досвідчений (як-не-як, два роки живеш на цьому світі)?” У ці хвилини, коли журналісти обходили свої рядочки і скрушно похитували головами, вони нагадували Єремію, який плакав над майбутнім свого міста. Ворогів нашим дубкам наступних 100 років не бракуватиме: буревії, посуха, усілякі дрібні шкідники – всі вони посягатимуть на наші деревця. Та що вдієш – усі розуміють, що є природний відбір, і саме він обирає тих, хто доживе до своєї зрілості.
Отак, захопившись, ми дійшли до кінця свого рядочка, навіть не помітивши, що зігрілися настільки, що можна було потроху роздягатись. Уже повертаючись додому, ми порахували, що посадили 77 дубочків, 3 модрини і 2 клени. Колись на цій засадженій ріллі зашумить ліс. І, можливо, наші правнуки, милуючись краєвидами, згадають нас, працівників пера, які творили не тільки на папері, а й на землі.
|
|
