палії культури
МЕЛЬНИК
Незважаючи на те, що українсько-радянські ракети збивають російські цивільні літаки, відносини між Україною та Росією ще не були такими плідними на найвищому рівні. Росія майже погодилась реструктуризувати українські борги за газ та дещо послабити “митну війну” з вітчизняними товаровиробниками.
Аж тут кілька днів тому невідомі зловмисники закидали пляшками з горючою сумішшю Український культурний центр в Москві. Московські терористи завбачливо розкидали листівки, у яких свою акцію мотивували протестом проти загибелі російського літака Ту-154 над Чорним морем і проти “української політики відносно Севастополя”.
Агенції повідомляють, що цю терористичну акцію могли здійснити члени Націонал-большевицької партії, яку очолює письменник, колишній дисидент, Едуард Лімонов, або члени Молодіжної комуністичної спілки Росії.
“Російські патріоти у наші дні – це широкий народно-патріотичний рух, переважна більшість представників якого дотримується яскраво вираженого лівого спрямування. Вони, само собою зрозуміло, особливо схильні підкреслювати велич Росії в минулому (і за радянських часів також), ставлячи це в докір нинішньому “окупаційному режимові”, який, мовляв, ганьбить і руйнує своїм лакейським політичним курсом “Велику Державу”. На тлі деякого “полівіння” масових почувань, переживань та настроїв, голоси демократів звучать дуже глухо, хоч явно відчувається, що про минуле своєї країни вони судять більш тверезо, дозволяючи собі щодо цього деякі критичні інтонації, так само як і в житті Заходу вони не схильні бачити одні негативи. Але в спільному хорі сучасних життєвих колізій їхні голоси майже непомітні. Та й країною вони керують фактично номінально, а не реально. Тому агресивний імперсько-шовіністичний чад у будь-який момент може уразити все населення. У цьому плані Росія ще не до кінця позбулася сумнозвісного титулу “імперії зла та планетарного оплоту сатанинських сил Всесвітнього Нещастя”, – так характеризує подібні організації та їх місце у російському політикумі В.Прохоренко у віснику Організації українського національного Руху м. Москви “Українське життя” (№2 за 2001 р.).
Однак не лише ультра-націоналістичні організації Москви готові нищити все українське. Ми пам’ятаємо про погром осередку Української Православної Церкви Київського Патріархату в місті Ногінск (колись Покровск) Московської області. Тоді Московська Патріархія силами ОМОНу загарбала собі Богоявленський собор, який до того часу церковна громада під керівництвом його настоятеля архиєпископа Адріана підняла з руїн і створила там чудовий культурно-духовний центр. У результаті погрому в вересні 1997 р. там було зліквідовано православну гімназію, духовну семінарію, жіночий монастир, дитячу школу мистецтв, а також благодійні їдальні та медпункт. Все це було сплюндровано та пограбовано.
І особливо сумно, що тло для подібних акцій створюють ті самі російські “демократи”. Так, кілька тижнів тому директор Інституту політичних досліджень Сергій Марков висунув оригінальну причину катастрофи літака Ту-154.
“Чому це трапилося? Багато хто в світі інтерпретує цю подію як слабкість військових структур України, недостатню технічну підготованість українських спеціалістів, нездатність оперувати складними технічними системами. Я думаю, це неправда. В Україні є наймогутніші наукові центри – Харків, Київ, Донецьк, Дніпропетровськ.
Повторюю, що українські фахівці підготовані нітрохи не гірше від російських колег... Але є одна принципова відмінність – мова, якою виголошуються команди. Я думаю, головна причина трагедії в тому, що команди в українській армії виголошуються мовою, що не є рідною більше, ніж для половини військових. Це призводить, рано чи пізно, до збоїв. Радянські ракети розуміють тільки російську мову: специфікація, технічні документи виконані російською мовою.
Радикальні українські політики пішли варварським шляхом відмови від державного статусу мови, якою говорить половина населення. Вони і є справжніми винуватцями катастрофи на Чорному морі.
Висновок для України: потрібно звернутися до цивілізованих рішень. Російська мова повинна бути визнана другою державною – не тому, що ми цього хочемо, а тому, що цього хоче більшість громадян України. Якщо нецивілізовані вирішення пробоєм будуть продовжуватися, – це неминуче призведе до варваризації країни.
Росія, в свою чергу, повинна показати повне розуміння ситуації. Ми повинні висловити свою позицію з причин катастрофи, але не маємо права зловтішатися. Відносини між Росією та Україною носять сімейний характер. Нотки подразнення і ненависті, що іноді виникають, – це зворотна сторона любові. Наприклад, якщо вашу квартиру спалив брат, – які можуть бути претензії? Можна серйозно поговорити з ним, але в суд на брата не подаси. Така специфіка наших відносин збережеться в майбутньому.”
С.Марков так само міг би пояснити і невдачі свого ж війська у Чечні, і загибель підводного човна “Курськ”, і навіть поразку радянської армії в Афганістані. Адже у збройних силах Росії, як і колишнього СРСР, команди виголошуються російською мовою, а виконують їх часто ті ж українці, татари, башкіри, чуваші...
Однак і в Україні знайшлись би теж охочі познущатись над нашою культурою, спалити меморіальну садибу, побити співака і композитора. Багато з них це не засліплені шовінізмом молодики, а високі державні урядовці, які б мали захищати цю культуру.
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
