Мандри і протиріччя дороги
Жити у мандрах - це як грати на скрипці, але щоразу повертатися додому
МОРЕМ
Роман РОСЬ
|
Острови у морі, нові краї, хвилі, вітер, люди... Світлина автора
|
Не знаю, звідки бралася та всеохопна, міцніша за відповідальність, сила, що виштовхувала мене на дорогу. Добробут, кохання – кожного разу перевертала все з ніг на голову, і відразу починалося від початку щось нове. Вона приходила – і тіло оновлювалось, думки оживали, ставало радісно та свіжо, все, що зустрічав у той день, підштовхувало в мандри: написи на стінах, предмети, нові черевики чи торба, дощ в дорогу, а це означає, що потім увесь час буде сонячно.
Коли, нарешті, вибирався зі свого тимчасового дому, нові враження та почуття живили тіло, свобода наповнювала світ світлом. Швидкість руху, країни, знайомі, в яких можна зупинитись і відпочити, гроші не брались до уваги, важливою була різка зміна сьогодні, й непередбачуване завтра.
Мандрувалось по-різному. Автостопом, потягом, автобусом, літаком, сам чи з друзями – завжди весело, бо зустрічав на дорозі щось нове й корисне для себе. Скрипка за плечима годувала чи на вулиці, чи на концертах, знаходила хороших людей, серед них – хороших музикантів. Саме життя у мандрах було як музика.
Сан-Тропе – Одеса
Цього року грало море. Побратими, з якими не раз пускався берега на козацькій чайці, з якими пережив половину минулого року... Повертався додому на нашому човні з ситого і влаштованого узбережжя Франції. На той час я вкотре вирішив, що мандри мої закінчились – зустрів музикантів, з якими цікаво, нових друзів, зручні пропозиції влаштувати свій побут, якого зовсім не було на той час, гарних жінок, краєвиди – і зійшов на берег. Але через два тижні вже знову сидів із козаками на човні у морі, і вітер гнав чайку на схід у смішну країну, що в неї не хотілось повертатися раніше, а тепер навмисне згадував про неї лише хороше, і назбирав його багато.
Бо важливою була дорога – острови у морі, нові краї, хвилі, вітер, люди, котрих ми зустрічали, і казка, в якій ми всі жили. Люди приходили подивитись на наш човен, розпитували, приносили покуштувати різні місцеві смакоти, потім ішли у своїх справах. З новою історією в голові, яких у нас було багато.
Море весь час різне: то спокійне й тепле, то надимає вітрило, несе з піною і бризками, чи марить у гарячці, і вітер жене хвилі в різні боки, здуває з них верхи й розсипає, як сніг по горах – і перехоплює подих від цієї краси, і віриш тоді у свій човен, міцний, швидкий і слухняний, хоч і нема де сховатись від води, що падає несподівано, знову та знову заливає все навколо; і ця справжня стихія добувала з нас сили не спати, сушити одяг на тілі, співати й вести човен по розхристаних хвилях.
Потім на тихому-тихому острові, після чудесного земного свята я лежав уночі на гарячому камені, що легенько ніби розгойдував мене, як у колисці, і відчував, як все змінюється на краще, і зорі світили мені просто в груди.
Раніше, коли я лише вчився мандрувати, дорога переносила мене з місця на місце, і завжди був кінець і мета мандрівки – чи концерт, чи друзі, чи з сім’єю вибратись до моря або в гори. Я повертався додому, щоби відпочити від нових вражень, пожити звичним життям і потім колись вирушити знову.
Одного разу в довжелезній печері біля Борщева, куди ми опустились на кілька днів, щоби відчути земну стихію, взяли зі собою музичні інструменти, ходили в землі поміж сталактитів і кришталів, де все було нерухоме і стале, я слухав тишу – абсолютну відсутність будь-якого подразника – і придумав, що не важливо куди-небудь дійти, важливо рухатися з радістю. І стільки всього нового можна знайти і пізнати, якщо руки не перевантажені, а серце не прив’язане до якогось дерева, що вистачить якраз на ціле життя.
Не так давно я сидів на скелі в горах – червоних горбах, порослих лісом, що поступово опускалися в море, бачив червоні містечка, розкидані по скелях навколо. Сосни, як парасолі, рятували від південного й полуденного сонця. На душі було чисто, і я вирішив прожити тут все спекотне літо, насичене творчістю, подібними один на одного днями. Прожити на одному місці, де люди спілкуються зовсім інакше, заробити грошей і зимою помандрувати кудись, щоби потім наступного літа повернутися і далі грати веселу музику для безтурботних туристів, що вигрівають свої тіла та мозок на гарячому пісочку.
Кефалонія – Афіни
Дивний сьогодні стався вечір: берег, повний вогнів, усі навколо розмовляють зовсім незрозумілою мовою, музика лунає з бару і не дратує, пахне святом, яке завмре на трохи зранку і вдень, бо занадто гаряче, а потім увечері вибухне знову. Легкі південні красуні прогулюються зграйками попри човни й чекають своїх багатих туристів, що поведуть їх у бари, на танці, з келихом вина в марокканському диму і будуть кохати вночі.
На таких туристів ми не тягнули і привертали увагу лише човном, що примандрував із середніх віків, і спеченими на сонці та вітрі носами. Ми поверталися з раю і мандрів у болото. Було часом від цього дуже незатишно. І такої інерції набрали в дорозі, що потім ще цілий місяць мене носило, як метеорит, з одного кінця міста в інший, і часом від подиху запалювались фіранки.
Тепер уже легше – буря вляглася, салют відгримів, ходити знову можливо повільно і мовчки, граючи собі щось у голові. Всі попередні зв’язки були порубані, цінності трохи видозмінені, а старий спосіб життя здавався нестерпним. Зникло чи то ще не з’явилося щось цінне й потрібне. Львівська волога міцно ввійшла в груди і не відкашлювалась.
В дорозі погода була майже завжди чемна, порти, в які ми заходили купити їжу, набрати воду і відпочити – гостинні, а люди – веселі та привітні.
В Афіни ми зайшли ввечері. Зранку козаки розбрелися по місту закрити візи, бо це був останній наш порт у Шенгенській Європі, і купити продукти. Я лишився на чайці робити тінь, тому що сонце пекло немилосердно, коли підійшов якийсь грек і запитав про Юрка Волощака й Тараса Беняха. Я здивувався і запросив його на чайку. Виявилося, що це капітан портової поліції й козаки заходили до нього зранку. Вдруге головний поліцай прийшов увечері та попросив дозволу “заарештувати” корабель на два дні, щоби влаштувати нам свято й запросити всіх своїх друзів, телебачення, представників із мерії та українського консульства. Наступного дня зранку ми пили в поліції каву і дзвонили в консульство.
Начальник поліції назвав себе й попросив до телефону консула. Виявилось, що з українських працівників ніхто по-грецьки не говорить. Тоді ми по-українськи розповіли про чайку, все пояснили й запросили на свято. Чемний голос у трубці запитав, які в нас проблеми. Знову розповіли все від початку, що проблем ніяких, лише забава на човні, і ми вас запрошуємо. Але ввечері з консульства так ніхто й не прийшов. Було трохи соромно, та з’явилось багато нових друзів греків, котрі співали древніх острівних пісень, і час минав дуже цікаво.
Ввечері перед святом, повертаючись з Акрополя в порт, розглядаючи людей навколо, я захотів познайомитись із грецькою красунею і запросити її на чайку. Майже всі жінки навколо були вродливі, і я йшов серед цих квітів утішений і щасливий.
Раптом побачив очі – великі, глибокі карі очі, ніжне обличчя, руки, легко складені на колінах.
Дівчина мріяла, а мені трохи перехопило подих, – і я пройшов далі. Зупинився, зібрав думки й повернувся до неї. Царівна вже стояла коло вітрини з манекенами й розглядала неймовірного кольору штани. Я підійшов і привітався. Дівчина стрепенулась від несподіванки і повернула до мене свої очі. Далі сталося таке: я чемно запитав, де знаходиться порт, красуня пояснила, я подякував і пішов на чайку сам із великим наміром прожити в Афінах цілу зиму.
Наступного дня зранку ми вийшли в море. Корабель портової поліції нас трохи відпровадив, потім попрощався і вернувся в порт. Ми ж лишилися на чайці в морі, знову в дорозі, з чудесними спогадами в голові. Я розповів про свою мандрівку до Акрополя – працівники музею оголосили страйк на три дні, замкнули ворота і пішли додому. Я погуляв спершу там, де можна, а потім по дереві переліз паркан і ходив, як у казці, попри колони, написи, скульптури, плити поховань, по бруківці, що по ній хочеться ходити босим. Зустрічав лише черепах, для яких час тече так само, як і для древнього каміння. Потім я знову переліз паркан і повернувся до музейної брами, а там розімлілі від спеки лежали три великі пси-охоронці невідомої породи. Я купив холодного пива й випив за грецьке сонце.
В Афінах є чудесна традиція: ввечері на довжелезний насип, що відділяє порт від моря, злітаються пари молодих людей, сідають собі тісненько, торкаються, цілуються і дивляться на море й кораблі на рейді цілу ніч, зустрічають світанок,а потім розлітаються так само парами, обнімаючись ніжно, по своїх гніздечках. Ми познайомились на чайці з учителькою-афінянкою і запитали її, чи так є завжди. Вона усміхнулась і сказала, що коли була дуже юна, приходила часто на цей насип, і тепер радіє, коли бачить своїх учениць з гарними юнаками, закоханих. І серце її не старіє. Слава Елладі!
Тепер я серед моря по дорозі на Батьківщину, за яку мені так багато разів було соромно, що дуже захотілося її для себе зменшити. Нехай залишаться рідні та друзі, чудесне місто, яке я люблю, трохи землі, що живить мене піснями і традиціями, батьківщина, де я щасливий і сильний завжди.
Відмовитись від цього не приходить до голови, і люди, котрі це чинять,– майже самогубці. А врешті – хочеться бути правдивим жителем Землі.
|
|
