ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
Діти не винні
Я ся завше тащу, як котрась пані-цьоця видає свої вершики. Особливо тащуся, коли то вершики для наших бідолашних діток. За які гріхи терплять вони – Бог святий знає. Але то, певно, мають бути дуже нечемні дітки, що мусять читати такі вершики за кару, або тоті, жи троха кукінамуні.
Власне для таких діток і зробило подарунок львівське видавництво “Край”, випустивши за гроші Християнсько-демократичної партії книжечку Марії Прокопець “Перший клас кличе нас”.
Віршовані засоби пані Мані не далеко втекли від рівня графоманії середини ХІХ століття. Інколи, бігме, важко зорієнтуватися, коли сесі римованки складалися.
“Заясніли у Мар’янки оченята сині,
бо сорочку-вишиванку
витягли зі скрині”.
Де ви, пані-цьоцю, виділи нині тоті скрині?
Але слухайте, які далеко сягаюче закінчення має цей вершик:
“У сорочці-вишиванці йде дівча до школи...
Ні. Не вмерла Україна і не вмре
ніколи”.
У такому ж дусі можна б було тирликати до другого пришестя:
“Як нам файно зародила в полі
бараболя.
Ще не вмерла України і слава, і воля”.
Невже такими патрійотичними римотворами ХДП збирається виховати юне покоління? Тим часом пані просто не має поетичного чуття, виписуючи такі от незграбності:
“Ой барвіночку, барвінку, зелений хрещатий,
Зеленієш попід вікна ти моєї хати”.
Мало того, що в одному реченні “зелений. . . зеленіє”, то ще й одного складу забракло, і пані ніц мудрішого не вимислила, як втулити не приший кобилі “ти”. А як можна продеклямувати щось отаке: “Не опускай й на маленьку хвилину”, “Ти першу сходинку науки здолав. На другу сміливіше вже ніби став”?
Усі ті вершики не тільки позбавлені найменшого поетичного дару, але й переткані якимсь маніакальним сюсюканням. Примітивні образи та порівняння розраховані хіба на діточок, які сидять по три роки в одній клясі: “Нам герб, як сонце сяє”, “Наш прапор – сонце золоте, що сяє в небокрузі” . Дізнаємося також, що не тільки з “нашим прапором” “ставали до борні”, а й з “нашим гімном” – “Це слава тих синів, що до борні ставали”.
В іншому вершикові допитлива віршарка доколупується до бідної мальви:
“Скажи, мальво, так між нами:
Звідки силу ти береш,
Що угору все ростеш? “
Із таким самим успіхом можна було присвятити вершики й усім іншим квітам, деревам і будякам, бо жодне із них не росте додолу.
Безліч русизмів – “небокруг”, “в певній мірі”, “щиросердечна подяка”, “не лінись”, “світла путь” тощо – свідчать про те, що у видавництві цих опусів не редагували взагалі. Я вже не кажу про елементарну дрімучість цієї віршотворчості з такими безпросвітньо недолугими римами, як “вгорі-землі”, “собі-житті”, “повчу-складу”, “солов’ї-тобі”, “тобі-дні”, “його-тепло”, “землі-житті”, “всі-самі”, “дні-малі”.
Як же могла з’явитися така поліграфічна калічка в одному з найдавніших видавництв Львова? Найпікантніше те, що книжечку мені переслали самі ж таки працівники видавництва разом із листом, який таки дещо прояснює. Виявляється, цього “скарбу” видано було аж десять тисяч примірників! Ідея належала новому директору, який до поліграфії має такий самий стосунок, як Юзьо до балєту. Але запхала його на це тепле місце описана мною раніше пані Сяня. Бо нібито чоловік пані Сяні є з одного села з тим директором.
Видавці у свому листі пишуть, що новий начальник досі відомий був як людина з сумнівною репутацією, за якою постійно росли золоті верби, і ніде не годен був пригріти собі місце. Довкола нього продовжують витати таємничі історії, пов’язані з хабарами, махінаціями, аферами. Мало тямлячи у видавничій справі, він займається купою інших, нарікають підлеглі. Зокрема не обійшлося без махінацій і тут: “Наприклад, путівник до приїзду Папи було видано більшим тиражем, аніж зафіксованих п’ять тисяч. Окрім того, у ньому вміщено багато реклами, за яку видавництво не отримало ні копійки. Де ж гроші? Директор натомість заявляє, що за рекламу ніхто не заплатив. Також не підписано договорів із художниками, фотографами, упорядниками. Яким чином ішов розрахунок? Із кишені в кишеню?”.
Непрофесійність директора видно і в оформленні книги “Україна:
1991 – 1996. Хроніка подій”, де на обкладинці вміщено фотку дітей у трусиках, обернених задками до читача. Може, то якийсь символ? А може, сам пан директор має якусь давно тамовану пристрасть до дитячих сідничок? Адже саме він наполіг, щоби такою світлиною оформити книгу.
На завершення видавці закликають владу провести кримінальне розслідування, яке повинно б виявити всі зловживання у видавництві за останній час.
Вісті з Інтернету
У передостанньому числі “Українського слова” несподівано об’явився мій тезко Юзьо Дзьобатий. Що за їден – не знаю, з балаку видно, жи то наш хлопака, львівський. Але жи взявся дзьобати аграріїв, то ясно, що ві Львові не мав би трибуни і подався до київської газети. Ну і тамка вже розперезався не на жарт, аж ми кров’ю серце обливалося, як він за нашого пана намісника написав: “Як го увиджу в телевізорі, то ми серце з радости колотає в грудях так само, як тогди, коли шваґер забирав від нас тещу до себе жити. Де би тілько нарід зібравсі більшов купов – він уже там. Та навіть не вже – ще до того! Ото сі дивлю – за місяць має бути у Зашкові 110 років Коновальцеві: “Під патронатом губернатора области!”
Далі Юзьо зачав стругати фуня і вдавати, жи він ніц до аграріїв не має, а то йно його кум Дзюньо лаха дере і дуже ся дивує, до чого тутка той патронат? Та й чому то аграрії пхаються до Коновальця, а не святкують День колгоспника? А найбільше го знервувало, коли “головний колгоспник области Снітинський разом з головним колгоспником Держави файно оповідали про побудову й оборону національної держави. Напевно, сапками і мотиками мають ті національні інтереси боронити”. Та й кум Дзюньо став нарікати на оті патронати, бо кожна партія когось собі в опіку бере. Зокрема, СДПУ(о) вже Франка під свій патронат хапнула.
На то Юзьо кумові всьо файно витлумачив: “Ніц не розуміє той туман вісімнайцятий! Коновальцеві хлопці організували “Маслосоюз”? Організували! Молоко треба було десь брати? Треба! Значить сі мусіли доїти корови, а відтак то були аграрії чи ні? Значить, хто для губернатора і його партії найближчий? Та певне ж – Коновалець!
Або писав Іван Франко “Мойсея”? Писав! То хто би для Суркіса, Пінчука і тих решти обрізаних мав бути ближчим? Що, може, Шолом Алейхем?”
Тим часом славний аграрівець Олег Гринів в інтерв’ю газеті “За вільну Україну” заявив щось таке, що абсолютно суперечить генеральній лінії партії:
“Тепер про ефективність роботи говорять не різні галасливі заходи, приміром, віча біля пам’ятника
Т. Шевченкові, які щонеділі організовують деякі політичні об’єднання, щоби заявити про своє існування, а реальні здобутки”.
Браво, пане Ольцю! Але чо ви тото не сказали під час не менш галасливих заходів у Нагуєвичах біля пам’ятника Франкові чи в Дрогобичі на відкритті пам’ятника Бандері? Чи то так виглядає, жи аграріям можна під пам’ятниками галайкати, використовуючи адмінресурс, а решті – зась? І чи не береться вона не за свою справу, лізучи в політику? Бо ж самисьте кажете, що “Аграрна партія України насамперед дбає, щоб виростити хліб, без якого не може бути життя, щоби в наших містах не було людей з протягненою рукою, щоби не було голодних і соціально незахищених”.
Ну, видите? Але чомусь пан Ольцьо ніц не вповів про тоті гектари хліба, котрі він зі своїми кумплями зібрав, а лише про політику та й про політику виспівує. А коли ви так дбаєте, щоби не було жебраків, то продайте палацик нашого колишнього губернатора, а вашого партайгеноссе, або зробіть там притулок для бездомних песиків. А другий ваш ідеолог і співець аграріїв – той, жи в Канаді? Чому він, жируючи явно не зі своєї скромної зарплатні, не дуже дбав про бідних?
Недавно і пан Гладій визнав, жи з “мерседесиком” пан Стефцьо переборщив. Продайте! Най не мозолит людям вочи! Бо іно станете під пам’ятником Шевченкові просторікувати про те, як ви дбаєте за бідних, нарід вам спімне і “мерсика”, і палацика, і те, як злодії в законі роблять дипльоматичні кар’єри.
Недарма ж минулого тижня і Михайло Косів на запитання, чому сьогодні так складно жити у Львові, відповів: “Львівщині та Львову в останні десять років катастрофічно не щастить з владою, бо яка влада – така й господарка” (Медіа-Простір).
А видите? І він так само чомусь недобачає аграрних здвигів.
Ну а наш пан Ольцьо, надійно забувши про те, що яко правовірний аграрій мав би відзвітувати перед читачами передусім про “закрама Родіни”, напосівся чогось на “божевільні домагання, приміром, спорудити у Львові пам’ятник австрійському цісареві, який, за словами
І. Франка, дав Галичині “свинську конституцію”.
Як же ви тут, пане Ольцю, співзвучні із заявами комуністів і дєятєлєй русского двіженія у Львові! Вони теж, потоптуючи конституцію нашого цісаря, пригадують оповідання Франка, на противагу демонструючи всі ті блага, які несла Галичині визвольна царська армія в 1914 році. Але і вони, і ви над Франком не моцно впріли, бо одне він писав у художніх творах, а щось інше – в публіцистичних. І визнавав, що якою б тота конституція свинською не була, а таки була, на відміну від матушкі Расєї, де нею взагалі й не пахло аж до революційних подій. Франц Йосиф не забороняв української мови, не запроваджував такої страшної панщини, яку пережила Україна під Росією, не влаштовував голодоморів, не будував столицю на кістках українців. Кожна візита того чи іншого цісаря в Галичину сприймалася народом як свято. Ніхто батогами не зганяв гуцулів і бойків, аби вітали Татунця в національних строях, розігрували перед ним весілля і різні забави, кланялися і шапки скидали, запрудивши юрмами геть усі шляхи, якими він рухався. Чомусь його простий нарід любив.
І нарешті – про наболіле. “За відродження України виступає не лише АПУ, – звертається кореспондент до пана Ольця. – Створюється потужний блок “Наша Україна” на чолі з Віктором Ющенком. Чому ж АПУ не увійшла в нього? “
І пан Ольцьо зачинає дипльоматично (певно, теж готується на посла) викручуватися: “Не будемо видавати бажане за дійсне...”.
Тобто блок Ющенка для пана Ольця – примара? Хоча разом із тим погоджується, що не бачить там противників – хіба потенційних союзників.
А якщо це правда, то чому б не об’єднатися? Бити себе в груди за долю України – це одне, а от на ділі продемонструвати свій патріотизм, притлумивши власні амбіції, – інше. У той час, як Україні життєво необхідна єдність, АПУ проголошує красиві слова і робить усе, аби ту єдність зруйнувати. Яким би той блок Ющенка не був недосконалим, але саме в ньому наше спасіння, а не в тих кількох аграріях, які потраплять до парляменту.
Тим часом пан губернатор визнав, що як головний аграрівець буде використовувати адмінресурс. Але ж це означає, що він цим прислужиться не тільки для аграріїв, але й для решти членів ТУНДРИ. Пан Ольцьо дуже переживає, що в блоці Ющенка є й такі патріоти, які тільки вміють гарно пашталакати, але не є фаховими законодавцями. Погоджуюсь, є. Але в ТУНДРІ їх значно більше. А головне – там є типи, яких дуже важко запідозрити в українському патріотизмі.
“Шкода, що аграрії вирішили сіяти в ТУНДРІ, – висловився Віктор Ющенко щодо позиції АПУ, – хоча я їм пропонував робити це в “Нашій Україні”(Медіа-Простір).
Отака в нас посівна кампанія гряде. Як посієм – так і пожнем. Але жи в тундрі що не посій – то хіба мох зародить, це наші галичани добре пам’ятають.
Рекляма в Юзя
Юзьо Обсерватор завдячує свої інтернет-обсервації та спілкуванню зі світом винятково патріотичній акції фірми UARNet (Свєнціцького,1, тел.: 768405, 768401), яка зафундувала мені таку змогу. Моя інтернетівська адреса: observator@ukr.net
|
|
