РАКЕТНИКИ ТА ПОЛІТИКИ
БОНДАРЕНКО
У дитинстві ми, маленькі циніки, страшенно любили різноманітні дитячі “твори мистецтва” на кшталт “Малєнькій мальчік зєнітку нашол – Ту-104 в Маскву нє дашол”. Тоді це все видавалося жартами.
Радянські люди літали літаками “Аерофлоту”, і лише час від часу до нас доходила не інформація, а так – на рівні чуток. Загинув у авіакатастрофі відомий актор естради Віктор Чистяков... А також спортивна команда “Пахтакор” із Ташкента... А на виховних заняттях у школі нам ще розповідали про подвиг радянського лікаря, який під час авіакатастрофи над океаном урятував життя американській дівчинці, віддавши їй свій рятувальний жилет... Згодом диктори в теленовинах повідомляли (із задоволенням і злорадством) про загибель диктатора Пакистану Зії уль-Хака, який не дуже любив СРСР, і (майже зі сльозами на очах) про загибель президента Мозамбіку Самори Мойзеса Машелла – великого друга Радянського Союзу і не менш великого корупціонера. Обидва загинули в авіакатастрофах...
Але й далі літак був привабливим засобом пересування – швидким і надійним. Якщо символом ХХ століття був автомобіль, то літак став символом нового, ХХІ століття. Зловісним символом.
11 вересня першого року нового тисячоліття літаки врізалися в хмарочоси в Нью-Йорку, забравши зі собою тисячі людських життів. Згодом американські літаки з’явилися над Афганістаном.
4 жовтня літак Ту-154 (майже як у дитячих куплетах – лише модифікована модель) був збитий українською ракетою над Чорним морем...
На останній події хочеться зупинитися детальніше. Бо коли дві перші є планетарного масштабу, то третя – це як поява третього вершника Апокаліпсису, але спеціально для України. І спеціально з трьома дійовими особами, які постійно відігравали помітну роль на теренах по обидва боки Дніпра. Маю на увазі умовних Українця, Росіянина та Єврея. Із трьома внутрішньоукраїнськими персонажами – Кучмою, Кузьмуком і рештою народу.
“Есть у нас ракеты – чудо всей земли”, – співав наш жовтенятський загін у далеких 70-х. Згодом першою особою держави став Леонід Кучма – людина, яка на своєму “Південмаші” проектувала, а потім і продукувала ракети. “Я не політик, я – ракетник”, – сказав президент 9 травня 1999 року в Севастополі, виступаючи перед ветеранами. І справді. Він – не політик. Бо чим, як не відсутністю політики, пояснити поведінку вищих посадових осіб держави? 4 жовтня відбувається трагедія. Того ж дня міністр оборони пише рапорт про відставку. Відставка не приймається, і українські офіційні особи заперечують можливість причетності української сторони до катастрофи. Мої діти ще кілька років тому, нашкодивши, поводилися так само: “Це не ми. Це хтось інший”. – “Що, хтось прийшов до нас у хату і зробив збитки?” – “Т-а-а-ак! Звичайно!!!” От і Кучма нагадував маленького хлопчика, котрий нашкодив і боявся зізнатися.
Виникає купа запитань. Якщо причиною загибелі літака стала не українська ракета, а щось інше, то чому Кузьмук подавав першого ж дня у відставку? Якщо ж було відомо, що це – українська ракета, то чому ж Кучма не підписав заяви? Плутанина і повна незрозумілість зумовлені відсутністю прозорості в нашому політичному житті. А ще додайте слова Кузьмука про те, що українська версія загибелі літака була для нього єдино можливою від самого початку...
Така політична система не має права на існування. Але вона існує завдяки третьому суб’єкту цієї історії – українському народу. Який терпить усі вибрики влади. І забавки “не політика, а ракетника”, котрий спочатку прославився у Броварах, а тепер – над Чорним морем. Чорт із ними, з Броварами. Це, так би мовити, внутрішній конфлікт. А тут же Ізраїль із Росією галас зчинили. Росії літака шкода, Ізраїлеві – людей. І їх не можна не зрозуміти. Для них Україна перетворюється на друге після бін Ладена світове зло...
А ще мене дивує позиція наших місцевих єврейських громад, які мали б бути солідарними зі своїми одноплемінниками. В Україні існують два єврейські конгреси, котрі очолюють відомі політики та бізнесмени, впливові державні діячі. Де їх невдоволені голоси? Де протести на адресу українського керівництва з боку Григорія Суркіса? А протести на адресу вінценосного родича з боку Віктора Пінчука? А Вадима Рабиновича? Юхима Звягільського? Михайла Бродського? А позиція одного з керівників торгового дому “Україна – Ізраїль” Олександра Волкова? Чому їх не чути? Чи: “На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує”? Чи просто “слабо”?
Може, варто схаменутися? Бо за відомою “страшилкою” про “мальчіка” і Ту-154, як правило, іде не менш “оптимістичний” куплет: “Маленькій мальчік нашол пулємйот – больше в дєрєвнє нікто нє жівйот”.
Дитячі фобії мають властивість втілюватися...
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
