Завдяки його стражданням...
МУЧЕНИК
|
Святіший Отець біля ікони Блаженного Микити Будки під час Богослужіння в Астані
|
Місяць тому, під час апостольської подорожі Івана Павла ІІ до Казахстану, Святий Отець згадав серед інших мучеників і Блаженного мученика єпископа Микиту Будку, який загинув у сталінських таборах.
Під час Богослужіння у соборі Матері Божої Неустанної Помочі у новій столиці Казахстану, Астані, 24 вересня 2001 року Іван Павло ІІ, зокрема, сказав: “Прагну згадати тут, серед інших, благословенного Олексія Зарицького, капелана і мученика, котрий помер у гулагу Долинка, благословенного Микиту Будку, єпископа, котрий помер у гулагу Караджар, єпископа Олександра Хіру, який понад двадцять років був улюбленим і щирим душпастирем Караганди...
Під час цієї Євхаристії згадую їх усіх із вдячністю і хвилюванням. Завдяки їх стражданням, в єдності з Христовим Хрестом розцвіло нове життя вашої християнської спільноти.”
Владика Микита Будка народився 7 червня 1877 року в с. Добромірка Збаразького повіту у Західній Україні в селянській сім’ї Михайла й Марії. Середню школу закінчив у Тернополі в 1897 році. Після завершення примусової військової служби студіював богослов’я у Відні, а згодом – в Інсбруці.
У 1905 році отримав священичі свячення з рук Митрополита Андрея Шептицького і був призначений префектом Духовної Семінарії й референтом справ еміграції при Митрополичому Ординаріаті.
Сповняючи цей уряд, відвідував наші еміграційні осередки в Німеччині, Бразилії, Аргентині й Канаді. З 1919 року почав редагувати для українців інформативний місячник “Емігрант”.
У липні 1912 року Папа Пій Х іменував о. Микиту Будку першим єпископом для українців у Канаді, а 14 жовтня того ж року відбулася його хіротонія, здійснена Митрополитом Андреєм Шептицьким, єпископом Перемишля К. Чеховичем та єпископом Станиславова Г.Хомишиним.
Виконуючи апостольську працю у Канаді, Преосвященний Микита перебував там аж до 1927 року, заклавши міцний фундамент у розвиток сьогоднішньої митрополії. Як добрий пастир, він невтомно відвідував українські поселення в Канаді, підтримував дух вірних, скріплював їхню віру, засновував парохії, будував церкви, відкривав школи та бурси, дбав про видання молитовників і преси.
Це було дійсно великим щастям для Канади, особливо для її українських громадян, які впродовж цього критичного та напруженого військового часу могли користати з мудрого проводу, який здійснював єпископ Будка. Як перший єпископ у своїй єпархії, він стикався із усіма труднощами, з якими часто мають справу ті, хто очолює будь-яку громадську спільноту: підозрою, байдужістю, чварами, непослухом, браком добрих помічників, нестачею грошей. Владика Микита віддавав себе повністю справі, не шкодуючи власного часу, сил, здібностей для того, щоб українські поселенці залишилися вірними дітьми Церкви, стаючи водночас відданими громадянами своєї нової батьківщини. Незважаючи на це, він став жертвою людської злоби та внутрішніх інтриг.
У 1927 році, на домагання деяких впливових осіб, Апостольський Престол відкликав Микиту Будку до Рима, а в 1928 р. він повернувся до Львова і став Генеральним Вікарієм та крилошанином Митрополичої Капітули. Владика Микита виявив особисте бажання долучитися до відновлення загальновідомого відпустового Марійського осередку в Зарваниці. Люди бачили, як він, незважаючи на свій єпископський сан, із закоченими до ліктів рукавами, допомагав тим, які працювали на відбудові Марійського осередку.
11 квітня 1945 року більшовики ув’язнили Микиту Будку разом з усіма нашими Владиками і засудили на вісім років каторжної праці у Сибіру. Ув’язнення під час слідства він відбував у Київській в’язниці разом із Митрополитом Йосифом Сліпим. Митрополит Йосиф у своїх спогадах пише, що Владика Микита Будка ставав на його захист на суді. На каторзі: серед злиднів, важкої праці, голоду, холоду й тортур, Владика завжди знаходив слово потіхи та розради для своїх співв’язнів і духовно підтримував їх. Через п’ять років виснаження та тортур він помер геройською смертю за віру Христової Церкви. Так, що тіла його не знайшлось...між живими на землі!
Покійний уже Митрополит Володимир Стернюк на проповіді народженим у Канаді кандидатам до священства розповів історію, яку він дізнався від м медсестри із сибірського табору: “Після смерті пацієнтів, із них здирали їхній шпитальний одяг. Після зашивання в паперові мішки, нумерували та вішали на них картку з особистими даними, а потім транспортували до найближчого лісу, де їх поїдали дикі сибірські звірі. За її словами, Владика передбачив свою смерть: “Перед світанком завтрашнього дня я вже більше не буду тут”. І так сталося. З показною пошаною та визнанням його гідності, табірна сторожа залишила на ньому тюремний одяг. Його останки, як і тіла його попередників, були вивезені і залишені в лісі.
З думками про доброту цього Божого чоловіка, котрий до останнього подиху служив своїм братам, багато засуджених вибралися наступного ранку, щоби ще раз поглянути на того, хто був для багатьох втіленням ангельської доброти. Але єдине, що вони знайшли, це шматок рукава сорочки з його вбрання”.
Хто зна, можливо, саме в цей момент він приносить свою молитву перед престолом Божої Матері – він, цей мученик за віру, – во ім’я страждань Української Церкви в совєтських катакомбах.
|
|
