Майже за Марком Твеном
Поголос про смерть української книги дещо недостовірний
ТОЧКА РОСИ
Оксана ДУМАНСЬКА
|
Яким чином можна припинити голосіння над долею книги? Писати і втілювати рукопис у видання. Так вчинила Надія Мориквас, подарувавши Місту та його мешканцям книгу есе “За нас – у Львові”.
Нинішній стиль пані Надії (це вже прозирало у нашумілій “Спокусі...”) годилося б назвати витонченою ніжністю, якою вона огортає читача та персонажів, оповідаючи про Місто і Поетів. При цьому вона уникає солодкавості, фальші та екзальтованості, нанесеної з чужих, несправжніх почуттів.
Уся річ – у природній доброзичливості, з якою авторка ставиться до того людського контексту, куди її вписала Доля. Їй усі цікаві: відомі і замовчані, “розкручені” та забуті. Головне – вона не вдається ні до патетики, ні до жалісливих інтонацій, не заздрячи знаменитостям і не принижуючи співчуттям схованих “...під чужою тінню”.
Напевно, про Місто і Поетів таки повинна написати жінка, не дуже обігріта славою. (Та вона того й не потребує, щоби не опектися!) Зате навколо неї обертаються ті, чиї профілі проступатимуть (у прийдешніх часах!) з Великої Словесної Творчості, яку сухо обзивають літературним процесом. А за ними – переважно чоловічими, різко окресленими – легкава іронічна посмішка козацької праправнучки, незахищеної Захисниці усього небуденного, вартісного, істинного.
Одне слово – Надії...
Багато хто, розкривши цю книгу есе, може знайти в якомусь з епізодів і себе як дійову тіньову особу. Мені, наприклад, пощастило бути почастованою Калинцем в “Українській книгарні”, коли презентували “Марію Башкирцеву”, а з Андрієм Содоморою переконувати телеглядачів, “...як много важить слово...” Колись, школяркою, одним оком бачила Любов Горбенко, молодого літ працівника “Баришівських вістей” – “районки” у містечку під Києвом. Левандівка ж знайома як перший львівський прихисток після столиці. Доведеться лише нагадати, що світ тісний у просторі й часі...
Авторка нанизує імена і події без холодної хронологічної послідовності, зводячи докупи діалоги з живими та з тими, хто вже існує в іншому вимірі, простивши нам “...гріхи вселюдські й гріхи малі”. (Це – Ольга Чемерис, яка не згадується у книзі, але теж належить до Поетів). Тому цілісна картина буття і буяння творчості така повнозвука – від іронії про “зневоднення” Міста до простої непієтетної розповіді про Василя Куйбіду. Без елементів піару...
Бо ж як не скористатися з того, що у Місті Поетів при владі автор кількох збірок віршів?!
Непретензійність розмови з читачем – ось у чому криється “секрет поетичної творчості” Надії Мориквас. Вона так легко втягує вас у вирування подій, якими жило Місто, бо сама у тому вирі ніколи не була статистом чи обсерватором. Зустріч Папи Римського, мітинги, вистави, “Заньківчанські вечори”... Це стає історією Міста, яку можна відтворити не фотографічним відбитком, а живим кольором акварелі. Що авторка і робить бездоганно.
А ще заслуга її в тому, що вона урівноважила чоловічу та жіночу лінію у ПОЕЗІЇ. (Я проти того, щоби поділяти творчість за статевими ознаками: і проза, і поезія може бути або “високою”, або “низькою” – незалежно від статі творця. Але...). Стільки ніжних імен згадала авторка, що всоте переконуєшся: жінка не лише надихає, а й сама суть натхнення. Оксана Сенатович, Наталя Давидовська, Марія Барандій, Марія Чумарна, Маріанна Кіяновська, Віхта Сад, Оксана Лозова – такі ж Поети Міста, як і Калинець, Неборак, Лучуки, Скиба...І жодних феміністських одкровень!
У книзі про Поетів не обійтися без самої Поезії. Тому авторка цитує, усічено та розлого, ті рядки і строфи Поетів, у яких сама знаходить найбільшу втіху. Настроєвість її роздумів над житейськими перешкодами на шляху до творчості сумовито-насмішкувата, бо ж і вона виривалася з пут щоденної потреби думати про хліб насущний. І щиро кається, що не завжди була чуйною до друзів... А вони вже там, на небесних оболонях...
Вже сокіл відлетів
за обрій, де серце сонцем спалахнуло –
ніхто не знає,
де він заночує.
Ніхто не втримав
його останній погляд.
На цій землі
згоріли крила
(я-іже з тими,
що палили) —
журба змішалася
з золою
і нам провину відпустила.
Точка роси – момент конденсації вологи, коли вона стає краплею. Точка роси у цій книзі – поезії авторки, бо в них нема ні грама штукарства, а лишень безмежна прозорість поетичного слова.
Графічний супровід ніжного одкровення Надії Мориквас такий же тонально зворушливий. Олесь Нога розширив межі монологу, довівши, що він істинний “три-пілець”, що Маніфест трьох чинний і для нього.
Невеликий наклад книги – це не причина вважати, що її мало прочитають. Навпаки! Видання поширюватиметься поміж львів’янами та нельвів’янами тими ощасливленими, хто на однім подиху долетів до останньої сторінки.
Хоча “поет не зрушить цього світу, – він тільки подих передасть”, (формула Юрія Андруховича), Надія Мориквас, без сумніву, зрушує таке наше буденне заціпеніння.
|
|
