Московський щоденник
ПОРТНИКОВ
13 жовтня
Командувач ВПС України генерал Ткачов таки пішов у відставку. І, здається, на цьому розкаяння нашого славного генералітету закінчилося. А міністр оборони, якого на російських телеканалах тепер називають “Бен Кузьмук”? Якщо він такий дорогий нашому президенту, може, варто його призначити на якусь менш ризиковану посаду, “кинути” на сільське господарство? Там, звісно, теж є авіація, однак з трохи іншим рівнем можливостей...
15 жовтня
Ліберали залишили блок Ющенка. Який дивний блок! Що ж там усе-таки відбувається, чому вони бігають то туди то сюди, чому сам колишній прем’єр не може використати всі принади омріяної популярності й усвідомити, з якими саме людьми він хоче бути в парламенті? Політика – це все ж таки мистецтво прийняття рішень, а не вміння картинно хапатися за серце в потрібний момент. Хоча один, який весь час хапався, став нашим президентом і остаточно довів, що в Україні мистецтво і політика – це майже антоніми...
16 жовтня
Білоруський прем’єр Новицький приїхав у Київ. Цього можна було б і не помітити, якщо б усі його попередники після призначення не приїздили все ж таки до Москви. А Новицький поїхав до нас. Звісно, не тому, що “бацька” нас так любить, так любить. Він просто на Москву ображений. Усвідомлює, що під час президентських виборів не мав союзників у Кремлі. Звісно, вирішили хоча б на словах підтримати тільки тоді, коли зрозуміли, що альтернативи немає. Білоруська служба Радіо “Свобода” навіть скликала експертів на спеціальний “круглий стіл”, присвячений тому, що Лукашенка підтримав азербайджанський президент Гейдар Алієв.
17 жовтня
Секретар Ради безпеки Російської Федерації Володимир Рушайло заперечив, що росіяни тепер бажають контролювати наш повітряний простір. Нагадав, що ми – суверенна держава. Однак сама ідея, яка прокручувалася цими тижнями в російських ЗМІ. Ото хохли, як діти, граються собі з ракетами – збивають літаки. Звичайно, потрібно їх контролювати. Я б усе ж не вважав російських генералів дуже дорослими та відповідальними. Звісно, варто було б нам підвищувати стандарт збройних сил – однак не за рахунок російських друзів, а за допомогою їхніх північноатлантичних партнерів.
18 жовтня
Читав інтерв’ю засновника одного з найкращих наших телеканалів Олександра Роднянського московським “Ведомостям” і плакав від радості. Виявляється, настільки краще бути українським журналістом, ніж російським. Як мені пощастило, Господи! Виявляється, у нас президентська адміністрація у справи ЗМІ не втручається, на відміну від російської, звичайно. Виявляється, вона в нас просто гнучкіша, тим паче, що всі власники та керівники каналів – лояльні патріоти. Виявляється, олігархи є, однак вони можуть бути максимум особистими приятелями генерального продюсера “1+1”, на ефір це не впливає... Не життя, а просто рай якийсь... З іншого боку, розповідати щось інше в російській газеті, можливо, було б просто непатріотично...
19 жовтня
Путін і Буш зустрічаються в Шанхаї... Майже ідилія. Росіяни весь тиждень переконували, що Путінові нічого не потрібно від Буша. Настільки не потрібно, що напередодні зустрічі Володимир Володимирович розлютив самого Фіделя Кастро Рус – зліквідував знамениту радіолокаційну станцію в кубинському Лурдесі, яка тішила самолюбство Микити Хрущова і нервувала Джона Кеннеді. Однак це правильно: ціни на нафту зменшуються, із Заходом варто товаришувати... Невже, якщо б у Росії не було б нафти, газу і Чечні, вона вже вступила б у НАТО та Євросоюз?
Віталій ПОРТНИКОВ, Москва
|
|
