а ми залишаємося
МОРИКВАС
17 жовтня цього року Василь Стойчук мав святкувати своє 50-річчя. Але не дожив до цього дня якихось чотирьох місяців. Пішов од нас, не попрощавшись, залагодивши (чи не залагодивши) свої земні справи. Дуже багато людей знали його. А для тих, хто його не знав – хто такий Василь Стойчук?
Просто людина. Яка була, жила серед нас, працювала, сумувала на цій землі й усміхалася. Василь Стойчук – це чоловік, який майже весь час усміхався.
Люди, покидаючи цей світ, не питають нашої згоди. Залишають нас із нашими боргами совісті. Ніщо так не висвітлює наших несповнених обов’язків, як смерть близьких.
Чи стаємо кращими? Ті, котрі залишаються.
Поруч – інші люди. Живі. Маємо нагоду бути милосерднішими, уважнішими, чеснішими і справедливішими до них. Можливо, ми і стаємо такими – на короткий час, поки живе в нас пам’ять утрачених невідворотно.
Як довго ми пам’ятаємо? Адже ця пам’ять – запорука нашого духовного поступу. Усупереч законам логіки з нами залишається багато мертвих. За ними ми звіряємо себе. Хіба не так?
“Незамінних людей немає”. Це неправда. Кожна людина – незамінна. Бо кожна – неповторна, живе по-своєму і по-своєму організовує світ навколо. Навіть коли б помер якийсь самітник на безлюдному острові, світ би від цього змінився. Острів дійсно став би безлюдним.
Не будемо говорити про “обов’язкові” сліди на землі: дерево, дім, діти. Це окрема доля кожної людини. Від нас залежить хіба що дерево. Не кожному судилося збудувати чи здобути дім (ще й досі в колишніх гуртожитках доживають люди, які за своє довге трудове життя так і не дочекалися власної квартири). Діти – теж від волі Бога. Залишається тільки дерево.
Василь Стойчук садив і оберігав дерева. Любив мандрувати горами і лісами, далекими дорогами і стежинами найкращого у Львові парку.
Він дуже любив природу – мабуть, за багатьох із нас також. Він був ніби посередником між нами і природою. Тому кожному було тепло від його посмішки. Ось що залишається в пам’яті від нього. Усе решта, що він робив, – безліч потрібних і конкретних справ, продовжують інші. Але ніхто так не вміє усміхатися. А ви кажете, що незамінних людей не буває.
Наше сучасне життя не сприяє сентиментальності, духовності не сприяє. У світі йде війна. А світ на початку третього тисячоліття –цивілізований. І війну веде найцивілізованіша держава, країна наших мрій – США. Люди американської цивілізації вбивають людей іншої цивілізації та навпаки. Яким же є сенс поняття “людина цивілізована”? Ми звикаємо до повідомлень із театру бойових дій, до безлічі смертей на телеекранах, до майже бадьорих голосів дикторів...
Що б сказав про цю війну Василь Стойчук? Він мав свій, самостійний погляд на світ і речі. Нам не вистачає цього неупередженого погляду. Друзі звикли одержувати від нього поради на всі випадки життя. Де тепер знайдуть вони такі безплатні фахові консультації?..
Ми стаємо злими. Що не кажіть, важко бути су-часними: в одному часі і в одному темпі з цим навіженим світом. Нам ніколи застановитися над власною душею. Хіба Бог замислив нас такими бездумними маріонетками? Не вірю в це. Просто християнські, людські (!) чесноти піддаються великим випробовуванням. Не вбий, не пожадай майна, землі, сонця ближнього свого, будь милосердним.
Якими ми вийдемо з цієї війни?
А поки що в розпалі осінь... Перша осінь без Василя Стойчука. Він любив ранні осінні кроси...
***
Крос на світанні
в осінь
незвичайний.
Впускає осінь лиш своїх.
І хто тут кого
вибирає –
який опізнавальний
знак
чи міт
ми носим на чолі?
Та ми приймаєм
світанкові тайни,
і я позаду тебе –
лиш на крок.
І нам назустріч
вітер колихає
ще день один –
як зірваний листок.
Надія МОРИКВАС
|
|
