Арво Пярт : Моя перша мелодія - це мій гріх, а друга - це прощення...
МАЕСТРО
|
Доторк руки Автора передає творчу енергію мистецькому керівникові камерного хору "Ґлорія" Володимиру Сивохопу, який диригував "Каноном покаянним". Світлинa Вікторії САДОВОЇ
|
Справжньою сенсацією став приїзд до Львова поважного гостя VII міжнародного фестивалю сучасної музики “Контрасти”, видатного естонського композитора, класика музики ХХ ст. – Арво Пярта.
Зустріч із Маестро, яку в Національному музеї організувала доктор мистецтвознавства Стефанія Павлишин, привабила не тільки музично обдаровану молодь, а й не менш відомих композиторів сучасності: Анджея Нікодемовича та Валентина Сильвестрова – добрих знайомих Арво Пярта з тих часів, коли їм довелося зазнати утисків від тоталітарної системи за свою музику. Арво Пярт принципово не дає інтерв’ю, але ніколи не відмовляється від розмови. Тож пропонуємо читачам деякі думки, якими Маестро поділився щиро та з притаманною йому скромністю.
“Для мене музика – це лінія, яку б малював, якби був художником. Я можу сказати: музика – це коли в людини ростуть крила, коли зникає гравітація, коли ми трохи піднімаємося.
Духовна музика – дуже широке поняття. Можна вважати, що будь-яка музика є такою. Але питання в тім, якому духові вона служить. Є дух гордості, є дух покори, є дух злоби, скверни та дух любові... Перелік може бути безконечно довгим... І, як не дивно, ми всі в якійсь мірі це носимо в собі. Усередині створюється велика плутанина. Між собою ми ще як ось здатні порозумітися, бо всі однакові – в облуді. А ось розібратися в собі дуже важко: ніби сліпець, що ходить вулицею і ціпком вистукує, куди слід іти. Отаким є шлях до себе.
У Львові дуже гарні бари та кафе, але зайдеш туди – гамір, гучна музика. А ти лишень хочеш напитися чаю... І це не тільки у вас, у нас є так само. Одразу відчуваєш чужий дух. Потім виходиш звідти і бачиш, як бідна бабуся стоїть і простягає руку – це зовсім інший дух. А ти проходиш поруч і можеш подумки мовити: “Забирайся звідси!”. Або поспівчувати. Це все – різні духи. І боротьба між ними існує завжди. Але живемо ми все ж для того, аби хоч коли-небудь, хоч на останньому подиху розібратися у всьому, відкинути дещо з цього баласту.
Я інколи намагаюся написати добру духовну музику, стараюся як можу – але на більше не здатен. Час покаже, що буде з нашим доробком. Ми можемо давати високі назви нашим творам, але ж не допомагає.
І не наша це справа. Мусимо робити власну, причому без таких думок. Коли я так міркуватиму, то нічого не досягну. Якщо людина береться за роботу з думкою про свою нікчемність – оце сприятливий фактор. Тоді Бог допоможе, і ти розраховуватимеш не на свої нещасні сили.
Я помітив, коли ми захоплювалися додекафонією (авангардова композиторська техніка початку ХХ ст. – Ред.), то зовсім не думали, що це таке. Вона була заборонена, прийшла із Заходу, отже, здавалося нам, – якась велична. А насправді слід було ще тоді в усьому розібратися. Загалом ця система побудована на конфлікті, на використанні агресії. І бунт проти політичного устрою, Бога і взагалі – усе рівнозначне і все відносне. Що ж тоді Абсолют?
Шуберт не тому не писав додекафонії, що був малограмотним і нерозвиненим – не мав у ній потреби.
Він пережив її. Я не хочу бути борцем проти різноманітних нових течій – додекафонії й інших, але скажу, як ми все це тоді бачили і використовували. У нас не було духу миру, і ми застосовували “ніж”, так як його використовує розбійник. Але того “ножа” можна застосовувати по-хірургічному – вправно. Це вже інша справа. Але все одно це – ніж... Мені навіть тоді здавалося, що краще не писати взагалі, ніж так робити. І якоїсь миті я зрозумів, що людині дуже мало необхідно. Навіть іншій особі можна дати більше меншим. Якщо це правильно, тоді воно є творенням, а не руйнівною інформацією. Але зробити його таким непросто. І якщо колись хоч трошки вдасться такими дрібками схилити шальки терезів на один бік, то вибереш свою дорогу. Я ніколи так модно не говорив (сміється).
Вони (західні авангардисти – Ред.) теж хотіли руйнувати, це була агресія. Там додекафонію писали комуністи, а тут – антикомуністи! Ось така була омана. Коли туди (в Німеччину – Ред.) поїхав, то опинився серед комуністів, од яких утікав звідси. Узагалі-то, дивний світ... Пригадую, коли написав перший додекафонний твір, партія подумала, що я збожеволів. Потім, десь років за 10, вони самі почали писати додекафонію. А коли припинив так творити, вони подумали, що я збожеволів вдруге. І де ж правда? (Сміється). Це ж смішно...
У кожної людини можна виловити святу частку – і цього достатньо, щоби вона живила твою душу. У час кризи, коли залишив ту нашу “священну” додекафонію і був у цьому сенсі “на вулиці”, то не знав, що робити, тому що вчився лише додекафонії. Роками було так. Не відав, як писати мелодію, гармонію, що це таке взагалі. Я вдавався до різних експериментів. Одного разу побачив на вулиці двірника, який прибирав на автобусній зупинці. Автобуса довго не було. І я спитав того чоловіка: “Скажіть, як треба писати музику?” А він глянув на мене і відповів: “Напевне, слід любити кожну ноту”. Я ніде не читав і не чув таких слів – ні в історіях музики, ні в консерваторіях, ні в приватних розмовах. Але це було потрібне слово в потрібному місці.
Кожен наш рух, кожне наше слово – усе пов’язано з нашими пристрастями, залежить, як і наскільки критично ми ставимося. Хто сказав: “Я знаю, що я нічого не знаю”? Найрозумніша людина – Сократ. І щодо моєї музики, то так сталося – випадково чи невипадково, що вона складається ніби з двох голосів. Перший я пишу, ніби малюю – це лінія простої мелодії, як у народній пісні. Не можу підняти себе догори – гравітація тягне вниз. Це вада. Вона також увійде в мою мелодію. Інша лінія є начебто особистим винаходом, складається лише із звуків одного тризвука. Не варто думати, що ось тут – мелодія, а тут – супровід. До кожної ноти живої мелодії, яка є немічною (бо ж у мене не така мелодія, як у Моцарта чи Шуберта – вона проста), “прикріпляю” ноту тризвука, не випадкову, а продиктовану певними законами, дуже простими законами. Беру, наприклад, тільки верхню найближчу тризвукову ноту. Вона наче підносить мою мелодію. Тризвукова мелодія – більш об’єктивна, хоча виходить із попередньої. Я колись сказав, що перша мелодія – це мої гріхи, а друга – це буцім їх прощення. Може бути й таке пояснення.
Світ такий великий. І в ньому так багато музики і композиторів. І так багато доброї музики і чудових композиторів, про яких ми навіть не чули. Навіть якщо ми знаємо, то не відаємо, якими вони є як люди. Христос ходив у народ, їв і пив із митарями та грішниками... Так і кожен композитор – хороший композитор, розумний. Серед живих є дуже багато добрих авторів. А, мабуть, найкращого композитора ми не знаємо. Ось мою музику, приміром, грають. Але я знаю чудових авторів, які устократ “вищі” від мене, але їхню музику менше виконують. Вони змушені тяжко працювати, заробляти гроші, а не тільки писати музику. Ось така несправедливість. Є композитори, про яких взагалі ніхто нічого не знає. У часи Шуберта, напевно, теж були такі. Проте хоча жодної шубертівської симфонії не грали впродовж життя автора, але дотепер він залишився... Мої улюблені композитори: Шуберт, Моцарт, Машо, Вікторія, Бах. Люблю григоріанські співи, взагалі будь-яку сакральну музику, особливо одноголосну псалмодію.
Мені здається, із Німеччиною треба бути обережним (у розумінні культури – Ред.), тому що там чимало комплексів. Тут більше ідеалістів і живої віри. А головне – страждання. Це формує душу людини. Заможність робить її холодною та байдужою. Німеччина, зрозуміло, володіє великою музичною культурою минулого, Австрія – ще більшою, але осердя духовності є тут.
Якщо б ми вміли правильно читати, бачити, то потребували б дуже мало зовнішніх вражень. Так я ставлюся до читання. “Тихого Дону” не читав ніколи. І Біблії (якщо це когось розрадить).
Коли йдеться про виконання моєї музики, то я дуже задоволений фестивалем “Контрасти”. Був на репетиціях і концертах і лишився задоволеним музикантами, диригентом, хором. Тут добре “дихається”.
У музиці не може бути кризи. Її кожна людина переживає самостійно. Якщо такі особи збираються разом – утворюється загальна криза”.
Записали Михайло Швед і Яким Горак
|
|
