Така Україна - відкриття для Росії
Російська інтелігенція знайомиться зі станіславським феноменом
КУЛЬТУРА
Наприкінці вересня – на початку жовтня в галереї “Фенікс” департаменту культури префектури Західного округу м. Москва експонувалася виставка фоторобіт франківських авторів Ігоря Панчишина та Тараса Яковини. Акція відбулася в рамках довготривалого проекту “Станіслав+2”, кураторами якого є московський поет і перекладач Андрій Пустогаров й івано-франківський письменник і філософ Володимир Єшкілєв.
Згідно з їхнім задумом, завдяки проекту російська інтелігенція познайомиться з таким мистецьким явищем, як “станіславський феномен”. Перший крок у цій справі куратори зробили в січні минулого року. Тоді москвичі побачили живопис наших митців Володимира Чернявського та Володимира Гуменного. Цього року А. Пустогаров видав книжку своїх перекладів івано-франківської поезії під тією ж назвою “Станіслав+2”.
Після презентації в Україні збірка була представлена москвичам. Тут в якості “+2” своє фотомистецтво демонстрували власне І. Панчишин та Т. Яковина.
Оскільки наші читачі, очевидно, не мали змоги побувати на експозиції, спостерігати реакцію на неї росіян, то про це розповіли самі учасники презентації. Перше питання до “концептора” й куратора проекту “Станіслав+2” Володимира Єшкілєва:
– Оскільки ви, пане Володимире, виступаєте в ролі “концептора”, то й розкажіть про концепцію виставки.
– На ній місто представлене в двох іпостасях. Перша: Станіслав як місце спротиву руйнуванню та профанації за радянських часів і сьогодні. Тож на фото ми бачимо структури, які проступають крізь асфальт, фарбу, тиньк, зберігаючи свою форму, попри варварське ставлення до нього. Роботи показують, що європейський спадок міста все ще живий, ще опирається. Друга іпостась – мікроструктури міста: брук, кам’яна кладка мурів, це фактури (особливо часто об’єктом уваги виступають у Ігоря Панчишина). Це є основою життя Станіслава. Як казав свого часу Ніцше, усе велике у світі твориться в маленькому, тихому, непомітному форматі. Власне у фактурах і мікроструктурах закладений модуль життєвого ритму, самоусвідомлення, самовизначення.
– Усе це ви показували мешканцям зовсім іншого міста – міста-монстра, чиї розміри, сила, ментальність принципово відмінні. Чи могли зацікавити, здивувати наші митці Москву?
На друге питання відповідали всі учасники проекту
І. Панчишин:
– Нікого не треба дивувати. Ми спілкувалися там з інтелігентним середовищем. У ньому склалося своє бачення України, її мистецтва. Москвичі бачили різне мистецтво, вони добре поінформовані. І ми не повинні прагнути їх здивувати, когось перевершити, бути кращими, сильнішими, сучаснішими чи ще щось. Не це цікаво. Цікаво те, що є нашим споконвіку, наша сутність. Те, що цікаве нам самим у собі. І важливо себе показати, щоби себе ж зрозуміти, “самоусвідомитися”. Нам слід демонструвати себе не так, як це, скажімо, роблять із Римом чи Парижем у презентаційних буклетах. І не через ці речі зрозуміє нас світ. А через ті, які дивляться на нас із підворітень давніх кам’яниць, старих подвір’їв, з облич городян...
Т. Яковина:
– Фотографуючи архітектуру, дерева, мешканців крізь дощ чи сніг, я намагався своїми роботами передати настрій міста...
В. Єшкілєв:
– Російські журналісти, власне, скептично запитували: “Чому ви вважаєте, що якийсь там Станіслав може зацікавити Москву?” От я й відповідав їм з відповідною зухвалістю: “Європу в чистому вигляді вам рано сприймати. А в адаптованому варіанті, яким є наше місто, у майбутньому європейська (можливо) Росія сприйме”. Якщо ж цілком серйозно, то москвичі визнали, що тут діється щось цікаве, визнали факт існування станіславського феномену. Дотепер українська культура в уявленні російського інтелігента асоціювалася з козаками, примітивною сільською естетикою, пов’язувалася із “синдромом Полтавки”. А ми показали зовсім інший модуль – автохтонно міський.
– Ви впевнені, що викликали інтерес у москвичів? (це наступне питання до п. Єшкілєва)
– Уявіть собі. Один з найпотужніших телеканалів, реципієнтами якого є 120 мільйонів мешканців Росії, Прибалтики, Білорусі, Середньої Азії, Східної України, – канал “Культура” тричі транслював тривалий репортаж із галереї “Фенікс”. До речі, у розмові з журналістами я пояснив вибудувану мною навколо станіславського феномену філософію – доктрину топосу поразки. Полягає вона в тому, що зруйноване місце, таке як Станіслав, готове до сприйняття Апокаліпсису. (На противагу, скажімо, Нью-Йорку. Ми бачили, у який транс американці впали після акції терористів. А тепер уявіть, що в наш адмінбудинок врізався “Боїнг”... Якою буде реакція населення?..)
– Ви лише трохи дозволили росіянам зрозуміти, що таке Станіслав. А далі?
– Проект триває. Видаватимуться інші книжки українських сучасних авторів російською мовою, готуються переклади, і не лише Пустогарова. Готується збірка “Диптих”, до якої ввійдуть його та мої вірші. Будуть ще мистецькі акції...
Розмовляла Вероніка ЗАНИК
|
|
