Виправдання реальністю
До виходу на екрани фільмів "Пурпурна Діва" і "Кокаїн"
НОВЕ КІНО
Петро ВОРОПАЙ
|
Кадр із фільму "Кокаїн"
|
Лос-Анджелес – місто мрій, Голлівуд – його серце, а все це разом – столиця надзвичайного і нереального королівства кінематографа, де існують свої примарні, але жорстокі закони конкуренції.
Вони і змушують учасників усесвітнього змагання, режисерів і продюсерів, удаватися до різних викрутасів у боротьбі за виживання. І один із вдалих (на сьогоднішній день) – пряме співвіднесення вигаданого світу кінофільму з життям. Говорячи простіше, початковий титр “за мотивами реальних подій”.
Як не дивно, це працює. І на цьому гріх не зіграти, вирішив Тед Демм, маловідомий дотепер американський режисер, небіж одного із найіменитіших спекулянтів Голлівуду – Джонатана Демма (постановника слізливо-правозахисної “Філадельфії” і криваво-претензійного “Мовчання ягнят”). Так народився задум “Кокаїну”.
Все в цьому фільмі, здавалося б, непогано. “Ризикована” тема – історія поширення наркотиків в Америці. Рівняння на шістдесяті – сімдесяті, роки загальної мрії. Любовна інтрига. Проблеми батьків і дітей. Нарешті, добрі актори – Джонні Депп, Франка Потенте, Пенелопа Круз, Рейчел Гріффітс. Але кожна поставлена задача обернулася фіаско. Логіки і динаміки в сюжетних лініях чим далі, тим менше, і якщо за веселим хитанням молодого Деппа по пляжу спостерігати ще відносно весело, то за його втечею від правоохоронних органів – не дуже. На відміну від “Контрабанди” або “Реквієму по мрії” залишається неясним, що хотіли сказати автори. Акторів за призначенням теж використовувати не вдалося: на місці кожного з них міг би бути будь-хто іншій. Джонні Депп несхожий на шістнадцятирічного гедоніста на початку фільму (згадаєте Меньшикова в “Сибірському цирюльнику”), і ще менше – на п’ятдесятирічного невдаху з черевцем у фіналі, і це з його фізіономією... Муза пізнього Альмодовара – Пенелопа Круз – перетворилася з іспанської красуні на тривіальну колумбійську стерву, а німецька аутична Лола – Франка Потенте – взагалі на стюардесу-білявку. Навіть шкода. Адекватно і симпатично виглядають лише Ліотта з Гріффітс. Очевидно, єдине, що добре виходить в Демма – це портрети нудних американців, які ніколи не наважилися б спробувати кокаїн. Очевидно, Демм саме такий, але цього недостатньо, щоб зняти добрий фільм про наркотики.
Отут і набирає сили початковий і ключовий титр – “на основі реальних подій”. Сюжет вас не захопив? Ваші проблеми: так воно і було насправді. Нічого не знаєш про історію американського кокаїну, а туди ж – критикувати. Неприродні гангстери в білих сорочках? А подивилися б ви на реального Пабло Ескобара – відразу б повірили! Не бувають дружини мільйонерів такими суками? Але ця ж була, повірте нам! Не міг простий лобуряка стати головним постачальником кокаїну по всій Америці? Міг, і от вам на доказ кримінальна справа на Джорджа Янга. Роки пройдуть, і на цей фільм будуть посилатися як на історичний документ. І спробуйте сказати, що Джонні Депп погано зіграв! Так він свій прототип декілька разів у в’язниці відвідував! Всім зрозуміло?
Якщо в Америці виправданням слабкого сценарію, невдалих робіт режисера й акторів може служити виклад реальної повчальної історії з Історії, то в індивідуалістській Європі, навпаки, історія інша. На одній і грунтується “Пурпурна Діва”, режисерський дебют дочки т.зв. “короля жахів” Даріо Ардженто – Азії-Аси Ардженто. Парадоксальним чином співвіднесення фільму з реальністю, як правило, замішано на наркотиках (здавалося б, вони, навпаки, спотворюють реальність): так і тут героїня Аси постійно під кайфом. Але мова не про наркотики, а про режисерську стратегію.
На перший погляд, “Пурпурна Діва” – суцільне накопичення дурниць. Глядачі змушені півтори години стежити за складним і безцільним життям героїні. От вона в Парижі рятує приятельку від коханця-садиста. От вона поїхала зніматися, продюсер запропонував їй головну роль у новому фільмі “Антоній і Клеопатра” за сценарієм Геса Ван Сента, де її партнером стане сам Роберт Де Ніро (єдине по-справжньому вдале місце фільму), а потім усе виявилося брехнею. Єдина ніч любові змінює все. Тобто вона так думає. Вона думає, що закохалася вперше в житті. І незважаючи на повну безпідставність будь-яких надій, незважаючи на епопею із сексуальними подвигами, наркотиками і безладними подорожами по усьому світі, незважаючи ні на що, у житті з’явився сенс. Щоб його узаконити, Аса вирішує зняти фільм про себе саму. Хай живе Аса! Неясно лише одне: із якою метою “виносити ліжко у громадське місце”? Справа не в сексі, який на екрані можна тільки вітати, а в сумнівній універсальності інфантильних переживань молодої акторки, яка раптом вирішила стати митцем.
От і друга функція “реального” кіно: тривіальне самоствердження. А якщо комусь не сподобалося, то врахуйте: тут все – правда. Невиразний епізод із кінорежисером в Амстердамі або продюсером у Лос-Анджелесі? Так це ж Абель Феррара! Та й Кірка покохала по-справжньому, навіть книжку написала “Я люблю тебе, Дірку”. Дірк, Кірк, яка різниця... От вам і весь пафос фільму: от така я така, Пурпурна, не ложка меду; я і вродлива, і нещаслива, і безсоромна, і любляча, і аморальна... Насолоджуйтеся! Нецікаво?
Нецікаво. Я хочу бачити на екрані придуманих персонажів, що будуть зворушливими або неприємними, але – переконливими. У цьому і є мистецтво кінорежисера. Бо Джордж Янг – звичайний злочинець, а Аса Ардженто – самозакохана дурепа. Ну і що?
|
|
