ПОЛЕМІКА
Із Костем Бондаренком
Мене дуже здивувала стаття К. Бондаренка “Повернення Рембо” в № 155 “Поступу”. Вразила не змістом, оскільки “антиамериканськими” настроями мене не здивуєш: у всі часи радянської влади, яка, на жаль, ще не скінчилася , народу нав’язували думку про США як агресора, загарбника, “світового буржуя” тощо.
Мені просто цікаво, чи поділяє цю думку редакція, увесь ваш авторський колектив. Я вважав вашу газету відносно незалежною і тим більше не прокомуністичною, і якщо це так, хотілося б бачити поруч із такого типу статтями або полеміку, або принаймні примітку “...редакція поділяє (не поділяє) думку автора...”.
Щодо теми самої статті, тобто тих подій, які викликали її появу – це окрема розмова. І я не торкатимуся її, оскільки до неї не можна підходити ані емоційно, ані з “чорно-білих” позицій.
Такий підхід можуть дозволити собі наші депутати (хоча хотілося б, аби таких народних обранців було менше), але мені здається, що журналісти, а тим паче політичні оглядачі, на роль якого претендує п. Бондаренко, повинні мати хоча б елементарну здатність до аналізу й абстрагування.
Тут і бажання похизуватися “a la Жириновський”, і якась пролетарська ненависть до Америки, і безапеляційність суджень, яка звикло притаманна доволі обмеженим людям, і заклики до боротьби зі світовим злом зі звірячим обличчям американської демократії в дусі ватажків червоних бригад будь-яких країн, націй або віросповідань. Наприклад, вражає співчуття автора чомусь не до афганців, а “ісламістів”, тому що “вони як діти...”. Я теж співчуваю простим афганцям (незалежно від національного походження чи віросповідання), проте моє співчуття полягає в побажанні швидше подорослішати, увійти в сучасну цивілізацію, у якій є місце мирному співіснуванню різних націй, вірувань, власному заможному життю, а не під вихованням різних вождів, які до того ж дають цим дітям (не тільки в переносному значенні) не тільки сірники, а й автомати і бомби.
І повірте, це моє співчуття – щире, хоча б навіть тому, що я сам більшу частину життя прожив у заідеологізованому суспільстві, у якому були і самозвані “вожді”, і “батьки народів” і безліч “вихователів”, і бадьорі пісні з репродуктора “... жила бы страна родная, и нету других забот”. Звичайно, можна і треба критикувати США, проте якщо порівняти кількість “світового зла” у вигляді голодоморів, світової експансії комунізму і соціалізму, фізичного винищення етносів, до якого причетні в тій чи іншій мірі всі народи колишнього СРСР – у цьому сенсі, мені здається, саме Америка буде виглядати хоча й не безгрішною, але дитиною.
Але, мабуть, одним із мотивів “нелюбові” до США з боку “простих людей” недорозвинених країн (у тому числі й України, і Росії) є звичайнісінька людська заздрість, а по-нашому – “хвороба червоних очей”. Заздрять тому, що там люди можуть самі собі забезпечити нормальне життя, заздрять тому, що там не “народ для держави”, а “держава для народу” тощо. З боку ж тих, хто при владі, така “нелюбов” – це радше просто страх перед справжньою демократією, де нема місця керівникам нашого типу “в центрі і на місцях”, страх перед справжнім вільним ринком, який зменшує частку державного корита і пільги для привілейованих; де, щоби розбагатіти, треба працювати, а не обкрадати інших; це страх перед справжнім законом і правом, на відміну від звичного для нас телефонного права і “законом-дишлом”; нарешті – страх перед справді незалежною пресою, яку не залякаєш податковою інспекцією, виселенням з орендованого приміщення або навіть фізичною розправою. І хоча я зовсім не ідеалізую США, проте це одна з дуже небагатьох країн, у якої нам слід було б навчитися жити, а не стояти з простягнутою рукою для покращання благоустрою обраних обранців і тримати при цьому дулю в кишені.
З повагою Юрій ДУБОВ, Львів
Мені пощастило
Я не служив у війську – ні в українському, ні в “совєтському”. (Хоча думаю, особливої різниці між ними немає – ті ж “гєнерали”, ті ж п’яні прапорщики, той же “рускій” мат як засіб спілкування).
Можливо, тому а мене немає того майже апокаліптичного страху перед Афганом і відчуття провини перед афганцями. Як нема й абсолютно ірраціональної нелюбові до янкі, як обов’язкового елементу світогляду homo sovjetucus.
Мені, мабуть, пощастило. Я дорослішав у час, коли США переставали бути страховиськом для “совєтського” люду, але ще не стали раєм земним для люду “постсовєтського”. Я однаково байдуже ставлюся і до міфу про американську воєнщину, яка лютувала у В’єтнамі, Панамі чи деінде, і до американських фетишів “правильних цінностей” на кшталт кока-коли чи біґ-мака.
Але з чим мені справді пощастило так це з тим, що мені не встигли прищепити ту абсолютну сліпу та невмотивовану (невмотивовану, зрозуміло, з погляду українця: адже в нас значно більше підстав ненавидіти росіян, поляків, монголо-татар, аніж американців) нелюбов до США, яку так ревно формували в “совєтські” часи. І таки, треба сказати, добре формували. Бо тим праведним гнівом, або люттю, досі просякнуте наше суспільство. Ми обурювалися діями янкі в Югославії, тепер обурюємося тим, що вони роблять в Афганістані.
У своїй “совєтській” нелюбові до США ми навіть кажемо: “Так їм і треба, оті атаки на хмарочоси – се праведна відплата за гріхи”.
За які? “За глобалізацію, за нав’язування американського трибу життя – кажемо ми. За їх ненависний маскульт. За їх нахабство, врешті-решт”, – обурюємося ми. І тут же, без відриву від праведного обурення, канючимо в американців гроші, канючимо американські кредити, гранти... І мріємо всі чомусь поїхати у США, а не до милих нашому серцю талібів.
Бути принциповими і відмовитися від усього цього, а разом і від ненависних продуктів Америки – Інтернету, наприклад, не поспішає ніхто. Та чого ж ви? Будьте принциповими, панове антиамериканісти: не дивіться їх фільмів, повикидайте американські комп’ютери та мобілки, не слухайте Rolling Stones... А головне – не беріть їх грошей...
У своєму антиамериканському запалі ми навіть стаємо на бік Осами бін Ладена з талібами. Мовляв, це “молодий рух, який не ставить собі за мету загарбати весь світ”. Ми гаряче протестуємо проти дій Америки, яка по-хамськи дозволяє собі “без будь-яких підстав” боротися з цим благородним рухом.
Але чому, панове українці, ви не протестували тоді, коли ваші улюблені таліби та їх брати ісламісти, знищували надбання світової культури, убивали працівників доброчинних місій лише за зберігання Біблії, вчиняли різанину християн? Якщо, не дай Боже, у США в умовах антиісламістської істерії вб’ють кількох арабів, ви верещатимете на весь світ, закидуватимете американське посольство гнилими помідорами і писатимете до газет мудрі статті про дурних та агресивних янкі.
Але при цьому ви по-фарисейськи не помічаєте вбивств християн ісламістами, по-фарисейськи ж твердите: трагедія 11 вересня – це відплата, так і має бути... Вам не спало на думку пікетувати посольство Афганістану за знущання над християнами чи знищення пам’яток буддизму. Ви не протестували тоді, коли ісламісти – цей, як ви кажете, благородний рух проти глобалізму, – нищили європейців, американців... Чи, може, німець чи француз, із якими нас культурно і ментально щось-таки та поєднує, для вас є менш вартісним, аніж пуштун?...
У мене, на відміну від мого товариша Костя Бондаренка, немає друзів серед мусульман. І річ зовсім не в тому, вірю я їм чи ні. Відсоток порядних людей і негідників, на моє тверде переконання, усюди однаковий. І в спину з однаковим успіхом може вдарити і християнин, і сповідник Аллаха.
Але я точно знаю одне: якщо б ми обоє – я і Кость – потрапили до рук талібів, шанси убитими в нас були б однакові. Бо і він зі своїми антиамериканськими настроями і я без них – обидва “невірні”, смерть яких наблизить убивць до їхнього раю. Ми обидва, хочемо того чи ні, належимо до того світу, що й США. До того світу, який не хоче загарбати – лише знищити “Талібан” та Осаму бін Ладена.
P. S. І лише в одному я на сто відсотків погоджуюся з Костем Бондаренком: те, що відбувається, справді не є війною цивілізацій. Просто карають конкретних негідників за конкретні вчинки.
(Питання лише в тім, наскільки ефективним, а, головне, потрібним є саме таке покарання?) І було б помилкою сприймати тих конкретних негідників за ісламську цивілізацію загалом.
Олег БАЗАР, Львів
|
|
