Біловезький спадок України
Десять років, які потрясли Співдружність незалежних держав
АНАЛІТИКА
Олександр ШУМЕЛЬДА, Волгоград
Як тільки їх не називали: “Біловезькі зубри”, “Pобінгуди Біловежжя”, “Гробарі Союзу” тощо. Вони – три глави новоутворених України, Росії та Білорусі, котрі домовилися про розпад СРСР: Леонід Кравчук, Борис Єльцин і Станіслав Шушкевич. Тоді ж, десять років тому, у Біловезькій Пущі (Білорусія) вони створили нове міждержавне утворення – Співдружність незалежних держав (СНД).
Нещодавно у Волгограді відбувалася Міжнародна наукова конференція “10 років Співдружності незалежних держав: пошуки, втрати і здобутки” у рамках російського Фестивалю гуманітарних наук...
Чого тільки не трапилося протягом останніх десяти років: шалена інфляція, масове зубожіння населення, криміналізація влади й інші малоприємні речі. Очевидно, що катаклізми, які відбувалися на теренах пост-Союзу, знайшли відобразилися в усьому світі. Чого вартує лише підняття “залізної завіси” з усіма міжнародними наслідками. Помираючий, напівпаралізований політико-економічними метастазами соціокультурний тип homo soveticus сукупно з іншими, менш вагомими компонентами випродукував нові, досі невідомі природі типи “людини розумної”: “людину постсовєцьку”, що мало відрізнялася від пращура; більш оригінальну – “людину прецивілізовану”; та, зрештою, найактуальнішу для нинішньої теми – “людину проімперську”. Адже вона може належати і до першого, і до другого типу, але вона має одну ключову, тільки їй притаманну суспільно-цивілізаційну рису: за будь-яку ціну прагне до відродження Російської імперії, безперечно, підігнаної під сучасний політичний процес – демократизованої, економічно й етнічно обґрунтованої.
Так склалося, що представники цього останнього типу становлять левову частку російського ментального пирога. Та ще й із незапам’ятних часів їх попередники становили основу російського бюрократично-управлінського апарату. І як не прикро, мусимо констатувати, що їх питома вага в сьогоднішніх владних коридорах суттєво переважає давно втрачені в історії часи. Це не може не відобразитися на міжнародній, міждержавній і, зрештою, внутрішній політиці Російської Федерації.
Повертаючись до проблем створення та функціонування СНД, за визначенням авторів (Єльцина, Кравчука та Шушкевича), його було створено як ліквідаційну комісію СРСР задля пом’якшення шоку від розриву політичних, соціальних і, головно, економічних зв’язків, що міцно тримали “братні” народи вкупі.
На жаль, зміна співвідношення політичних сил на міжнародній арені – з одного боку, а зростання питомої ваги “людини проімперської” у владних структурах Російської Федерації – з іншого, спричинили суттєву відкоригували розуміння процесу створення СНД.
Вищезазначені чинники сприяли з’яві спочатку напівміфічної, а потім все конкретнішої, сильнішої версії Співдружності: буцімто вона була створена не як спосіб цивілізованого розлучення, а як фундаментальна передумова виникнення нової об’єднаної держави, що функціонуватиме на економічних засадах капіталізму, а соціально складатиметься з нового культурно-цивілізаційного суспільства слов’янських громадян. Насправді, попри постійну декларування паритетності взаємовідносин у рамках СНД, північний сусід раз за разом робить кроки (чи напівкроки), які під корінь руйнують щойно проголошену рівноправність. Росія наголошувала на своїй вищості – економічній, культурній, соціальній тощо. Понад те: суттєвих змін зазнав і сам новітній історичний процес. Наприклад, незважаючи на просто неймовірний результат грудневого референдуму 1991 року щодо Незалежності України (коли, нагадаємо, 90, 5% населення при майже стопроцентній явці проголосували за Незалежність України), чимало дуже шанованих російських учених заявляють, що буцімто розпаду Союзу простий народ не хотів, і Незалежність стала просто способом, причому невдалим, самовираження купки націоналістично налаштованих фанатиків... Як кажуть, no comments.
Більшість із доказів прихильників вищезгаданої версії СНД базуються на історичних фактах, неправильно протрактованих. Наприклад, банально, що Росія й Україна дуже довго жили як одне ціле, але при цьому забуваючи, що одна частина цього “цілого” масово винищувала іншу, вивозила її до Сибіру, гноїла в концтаборах тощо.
Однак за десять років багато чого змінилося. Багато зв’язків втрачено, багато образ забуто. Але не змінилася російська ментальна підвалина зовнішньополітичної діяльності: ідея відродження постсоюзного простору в новій іпостасі (СНД), але зі старою Москвою на чолі, не сходить з уст російських політиків. Причому питання від початку ставиться неправильно. Замість конкретних ситуаційних питань на зразок “Як сьогодні має реагувати СНД на новий міждержавний конфлікт?”, на мій погляд, треба ставити питання зовсім іншого плану: “Кому це СНД потрібне сьогодні, коли більшість економічних зв’язків вже неактуальні, і Україна, окрім головного болю та бюджетних витрат нічого з участі в Співдружності не отримує?”. Якщо спробувати відповісти на це запитання чесно, не криючись бодай від самого себе, то висновок напрошується невтішний: СНД потрібна насамперед Росії як спосіб забезпечення своїх впливів на території колишнього СРСР. І в Москві відверто говорять про те, що Росія фінансово лише втрачає від ролі локомотива СНД. Проте вона згодна платити ще більше, аби лише бодай якось керувати “вівцями”, що відбилися від отари.
Сьогодні навіть для нефахівця очевидно, що Співдружність вичерпала себе як міждержавне утворення.
Причинами цього були відмінності в політичній і економічній структурі учасників, різні моделі економічних реформ, різновекторна орієнтація в зовнішній політиці. Але найвагомішою причиною залишається страх учасників перед імперськими потугами Російської Федерації. Вона програла, принаймні в цьому раунді. Але, наче пам’ятаючи її колишню могутність, ніхто не бере на себе відповідальності оголосити кінець бою... Зокрема, як це не прикро, і керівництво України.
І нарешті – ще одна аналогія: уявімо собі подружжя, яке, маючи дуже серйозні причини, зважилося на судовий процес розлучення. Вони розділили все майно, борги, навіть житло. Вони живуть не те що в різних містах – у різних країнах. І раптом хтось згадує, як йому було добре жити, маючи випрані шкарпетки та випрасувані сорочки, зварений суп і чисті простирадла. Має він моральне право вимагати – так, саме вимагати – повернення колишньої половини в лоно сім’ї, причому вимагати десять років поспіль?..
Автор – аналітик Суспільно-гуманітарного консорціуму “Генеза”
|
|
