Чи є в українців культура, і хто про це знає
У Вроцлаві закінчився фестиваль української культури Ukraina Viva. Як не дивно, відвідували його не лише люди, які мають українське походження
ФЕСТИВАЛЬ
Наталка СНЯДАНКО, Вроцлав-Львів
|
Aula Leopoldynska Вроцлавського університету
|
Бо Львів лежить посередині світу. Того Старого Світу, який був плаский, тримався на китах, чи, за іншими версіями, на черепасі, а найвіддаленішою його околицею була Індія, об береги якої розбивалися хвилі Дунаю, Нілу, чи, можливо, Океану. Навіть львівська рослинність зберегла незаперечні ознаки цієї “всьогості”. Балтійська сосна і кримський кипарис без проблем співіснують у львівських садах, кожен з яких сміливо можна було б назвати ботанічним.
Юрій Андрухович. “Місто-корабель”
Учасники
Що нового може відкрити для себе українець під час фестивалю української культури де-небудь у Польщі, Німеччині, чи далекій, окраїнній Індії? Окрім чудернацького звучання добре знайомих назв та прізвищ, не так уже й багато. В основному, тільки реакцію публіки, її склад, специфіку та численність. І ще якість виступу того чи іншого колективу, адже нові імена у власній культурі слід відкривати для себе аж ніяк не за кордоном. І так воно поки що є, Богу дякувати.
Так от, програма фестивалю, який проходив із 4 до 7 жовтня у Вроцлаві, була складена із перевірених і наперед запрограмованих на успіх виступів. Концерт “Пікардійської терції”, на який приїхав навіть посол України в Польщі Дмитро Павличко, як уже писав про це “Поступ”, пройшов із аншлагом, якого не чекали навіть самі організатори. Понад 700 проданих квитків, вартістю від 30 до 50 злотих – це прецедент для Вроцлава, де культурна програма насичена та різноманітна, і, як сказав один із організаторів фестивалю, Ян Анджей Домбровський, “відбувається жорстока боротьба за глядача”. Такий “попсовий” початок виправдав себе, привернувши увагу публіки до наступних, більш камерних за характером, імпрез. Відвідувачів не бракувало на жодній із них: на відкритті виставок фотографії Олега Огородника та Романа Ратушного, на демонстрації фільму “Тіні забутих предків”, із вступним словом про історію створення фільму, на концерті барокової музики колективу Ricercare, на авторському вечорі Юрія Андруховича, на концерті церковної музики хору “Вірли”, на вечорі українських дум і романсів у виконанні популярної у Польщі солістки Варшавської опери та львів’янки Ольги Пасічник та її акомпаніаторки Наталії Пасічник, і, звичайно ж, на концерті “Віртуозів Львова”. Останній проходив у розкішному приміщенні святкової Aula Leopoldynska, гордості університету Вроцлава, вказаній у всіх путівниках як місце, яке варто оглянути. Атмосфера старовинної аудиторії дуже вдало поєднувалася із творами Скорика, Козаренка, Вівальді, Ґріґа та ін., які виконували музиканти.
Приємно вразило і те, що крім поважних за віком представників української діаспори у Польщі та людей із “кресовим корінням”, які традиційно цікавляться усім, пов’язаним з Україною, акції фестивалю відвідувала польська молодь і люди, жодним чином не дотичні до української культури.
Але найбільшим успіхом користувалася вечірня програма фестивалю, яка лаконічно називалася “Вечір музики і танцю”. А насправді це було безкоштовне пиво і традиційний для польських вечірок в українському стилі хліб зі смальцем на терасі готелю, розташованого на острові Тумському, на березі Одру, народні пісні у виконанні Мирослава Блощичака та капели бандуристок “Дивоструни”.
Тут відбувався просто неймовірний аншлаг, незважаючи на вхід тільки за запрошеннями, незважаючи на брак місця, незважаючи на всі складності і непрості перипетії у минулому польсько-українських стосунків. Воно і не дивно, адже музика і пиво – це найкраще сполучення компонентів, необхідних для досягнення взаєморозуміння.
Історія
Але без проблеми українсько-польських стосунків не обійшлося. І навіть без конфлікту на цьому ґрунті. Запрограмовано це було під час презентації книги Павла Смоленського, публіциста з “Gazety Wyborczej”, під провокаційною назвою “Pochowek dla rezuna” (“Поховання для зарізяки”). У книзі зібрані газетні репортажі автора різних років, у яких він, на прикладі біографій окремих людей, намагається подивитися на проблему польсько-української історії під неупередженим кутом зору і закликає поляків “взути черевики українців”, а українців – черевики поляків. “Важливо не те, хто першим почав: поляки, чи українці, а те, хто з них першим закінчить розбиратися з цією темою”.
Смоленський пропонує своєрідну автотерапію для обох народів і людей, яких ця проблема зачепила особисто. І ця терапія полягає у тому, щоб не зациклюватися на доказах власної правоти і неправоти протилежної сторони, а в тому, щоб просто говорити про це якомога більше, намагаючись зрозуміти одне одного і дійти до творення спільної історії. А поки що “поляки і українці вчаться двох зовсім інших історій того самого періоду”, – слушно зазначив Смоленський. І його слова підтвердилися обуреними виступами з залу, в яких пропонувалося “українцям подивитися на себе і визнати, що вони почали першими, бо поляки першими не починали”, наводилися цитати із праць радянських істориків періоду 70-х і под. Але приємно вразило те, що таких виступів була незначна меншість, яка, почувши обурену реакцію переважаючої більшості, покинула зал. Можливо, це і є перша перемога автотерапії. Побачимо.
Організатори
Перший фестиваль української культури у Вроцлаві під назвою Ukraina Viva був організований з ініціативи Колегії Східної Європи, створеної у лютому 2001 року з ініціативи Яна Новака-Єзьоранського, відомого у Польщі активіста визвольного руху та радіожурналіста. У раду Колегії зокрема входять Броніслав Геремек, Анджей Новак, Богдан Осадчук, Анджей Вайда та ін. Цей фестиваль відтепер планується проводити щорічно. Перший фестиваль був цілковито присвячений Львову, адже, на думку організаторів, саме тут найпотужніше розвивається сучасна українська культура. Організатором фестивалю з українського, точніше зі львівського, боку був львівський журналіст Остап Процик. Темою наступного Ukraina Viva повинні стати Чернівці, фестиваль планується на 3-6 листопада 2002 року.
Крім фестивалю Ukraina Viva, Колегія Східної Європи планує і проведення ряду інших заходів, спрямованих на зміцнення українсько-польських контактів. Зокрема на цьогорічне Різдво планується провести акції українського і польського Різдва у Львові та у Вроцлаві. Планується також започаткувати дві щорічні стипендії для навчання у Польщі українських студентів, а також відкриття Дому зустрічей для молоді в околицях Вроцлава, де проходитимуть різноманітні польсько-українські акції.
Недоліки
Загалом таких було мало, і охоче можна погодитися із директором фестивалю Яном Анджеєм Домбровським про те, що “ми організували цей фестиваль не найгірше”. Прикро вразила хіба малочисельність львівської офіційної делегації від міської влади, яка складалася заледве з кількох осіб, серед яких не було представників відділу мистецтва та організації дозвілля і депутатів, які займаються польсько-українськими стосунками.
Місто
На подібності між Львовом і Вроцлавом наголошувалося постійно. І подібність ця виявлялася на кожному кроці. У австрійсько-польських будівлях, у бібліотеці Оссолінських Вроцлава, вміст якої плавно доповнює львівська бібліотека, а вміст львівської – вроцлавська, і досі ще не вирішено, хто ж кому і що винен, хоча директор вроцлавської бібліотеки і запевняє, що “переговори на цю тему ведуться спокійно і врівноважено, і компроміс буде знайдено”, у ментальності людей, яку сформувало постійне перебування у точці перетину кількох культур. У численних дрібних деталях, і, можливо, у великій кількості львів’ян, які підкреслювали цю подібність, вештаючись вулицями “одного із найстаріших, найбільших і найважливіших міст Польщі”. Зараз це місто має третій за величиною бюджет серед польських міст, чим дуже пишається, але ще зовсім не так давно на площі Ринок, де зараз розташовані десятки затишних кав’ярень та крихітних офісів, стояла автозаправна станція.
Ми майже не користувалися міським транспортом, бо у Вроцлаві, точніше, у його центрі, все розташовано поряд, “10 хвилин пішки”, – такий орієнтир найчастіше можна почути із вуст місцевих мешканців. Так само, зрештою, як і у Львові, тільки що тут постійно бракує часу на те, щоб дозволити собі ці “10 хвилин”. А даремно – багато що відкривається під час таких прогулянок.
У Вроцлаві традиційно багато німецьких туристів, які приїжджають до “свого” міста, так само, як поляки до Львова, намагаючись знайти вуличку, дерево, чи будинок, які існують уже лише в їхній пам’яті.
“Замарстинів, Кульпарків, Клепарів”, —перелічуєш майже вголос, та ніяк не згадаєш, як зветься дерево, до якого вона вже не ходить
Але це вже не німці і не поляки, а Юрій Андрухович, і у польському перекладі це звучить так:
“Замарстинів, Кульпарків, Клепарів”, —перелічуєш чимраз голосніше, та ніяк не згадаєш, як зветься дерево, з якого (вони) виростають...
І автор коментує це: “Панна з моєї юності відлетіла геть. Про неї ані згадки, натомість виникло щось інше, вагоміше і важче: індивідуальна пам’ять, точніше непам’ять трансформувалася в історичну, дозволяю собі сказати, в ображену історичну пам’ять, адже для мого польського приятеля Замарстинів, Кульпарків, Клепарів (як і, напевне, Майорівка чи Левандівка) – гілки львівських передмість, що безумовно виростають із певного історичного дерева з милозвучною латинською назвою semper fidelis.
Я свідомий того, що за цим аж ніяк не стоять польські територіальні претензії. Хіба що, можливо, в сенсі якоїсь поетичної території. Проте я глибоко вдячний моєму польському приятелеві – він ще раз унаочнив поезію як шанс у цьому крихкому світі”.
No comments, як то кажуть, і до наступного фестивалю.
|
|
