Причина загибелі Ту-154 відома
Однак незрозуміло, чи захочуть в Анкарі та Вашингтоні її оприлюднити
Військові експерти російської “Независимой газеты” Михайло Ходаренок і Сергій Сокут вважають, що детальний аналіз версії про потрапляння ракети в літак, яку дуже швидко оприлюднили американські електронні, а згодом і друковані ЗМІ, доводить те, що вона є надто малоймовірною. Подаємо передрук статті про це.
Почнімо з того, що під час підготовки і проведення навчань ППО особлива увага приділяється запобіганню всім можливим надзвичайним ситуаціям. Це стосується абсолютно всіх – від старшого технічного керівника стрільб до офіцера наведення (пуску, захоплення – залежно від типу зенітного ракетного комплексу). Практично всі доповіді в цей період на полігонах закінчуються словами: “Необхідні заходи безпеки забезпечено”.
Сама організація бойових стрільб у Криму передбачає, що пуски зенітних ракет планувалося здійснювати у вельми вузькому секторі, у бік моря, причому мішенна обстановка створювалася кораблями українських ВМС. Тактико-технічні характеристики безпілотних літаків-мішеней “Рейс” або “КСР” (програма, висота і швидкість польоту, позначки про них на екранах індикаторів у кабінах управління зенітних ракетних комплексів) досить добре відомі українським ракетникам. Переплутати ці мішені з літаком Ту-154 практично нереально, оскільки вони все одно були відділені як у часі, так і в просторі.
Особливо підкреслимо, що навчання зенітно-ракетних військ ППО України проводилися аж за 320 км до місця катастрофи російського авіалайнера. Такої зони влучення не має жоден ЗРК, що перебуває на озброєнні української армії. Зенітними ракетними комплексами С-125 навчально-бойові стрільби виконуються під час планової бойової підготовки на дальність 12-15 км, С-75 – 20-30 км, С-300 – до 35-40 км. С-200 в радянські часи рідко коли вражав мішені на відстані понад 100 км, хоча сама ракета може подолати 240-255 км (ідеться про кардинально різні технічні показники: прицільну дальність і дальність польоту).
Припущення, що російський Ту-154 збили ракети типу 5В27 (ЗРК С-125), 20Д різних модифікацій і 5Я23 (ЗРК С-75), 5В55К і Р (ЗРС С-300), треба відкинути відразу – не та відстань. Залишається тільки ЗРК С-200 з ракетами 5В21В. Однак навіть гіпотетично цей комплекс не міг уразити ціль на такій відстані. Малоймовірним виглядає і випадковий вибух біля Ту-154 ракети від С-200, якби вона навіть “вийшла з-під контролю”. У разі зриву автоматичного підсвічування цілі радіолокатором обов’язково відбувся б зрив автосупроводження головкою самонаведення ракети, і подальший її політ став би безладним пересування повітряного об’єкта.
Нарешті, комплекс С-200 перед стрільбою повинен захопити ціль для супроводу радіолокатором підсвічування цілі та головкою самонаведення ракети. Неможливо сприйняти в якості мішені цивільний літак, який летить на висоті 11 тисяч метрів зі швидкістю 850 км/годину міжнародним коридором, причому якщо він перебуває поза дозволеним сектором стрільби, і отримати дозвіл на відкриття вогню (а про дозвіл у таких випадках обов’язково запитують після захоплення цілі для супроводу, зокрема так: “Ціль – 3432, азимут – 150, дальність – 75, висота – 8, супроводжую, прошу підтвердити завдання”), – усе це видається просто неймовірним. Та й дальність 320 км – а саме на такій відстані перебував російський літак – надто вже перевищує межі реальних бойових можливостей С-200.
Варто звернути увагу, що навчальні стрільби зараз проводять головно по цілях на низькій висоті, а всі ракети обладнано самоліквідаторами. Наприклад, у разі можливого промаху ракета комплексу С-75 протягом 5-7 секунд за своєю програмою відпрацьовує команди “максимально вгору” (щоби не поцілити в наземні об’єкти), а потім запобіжно-виконавчий механізм видає команду на підривання бойової частини. За такою ж схемою здійснюється й самоліквідація інших типів ракет (за командою або від тимчасового механізму).
Не міг уразити Ту-154 і флагманський корабель українських ВМС “Гетьман Сагайдачний”, бо засоби ППО, які перебувають на його озброєнні (ЗРК “Оса-АКМ”), не можуть знищити ціль далі ніж за 10 км і 5500 метрів у висоту. Таким чином, причини загибелі російського літака навряд чи пов’язані з навчаннями, що відбувалися в Україні.
Версія теракту в цьому контексті є найбільш імовірною. Водночас для її детального аналізу замало інформації, тому будь-які припущення з цього приводу нагадуватимуть ворожіння на кавових фусах.
Більш важливим є сьогодні питання про тих, хто знає правду про катастрофу, і чи буде оприлюднена ця інформація? Висновки українських військових однозначні – за їх словами, вони до загибелі літака непричетні (ця стаття була опублікована до оприлюднення офіційних висновків – Ред.). Навряд чи їм вигідно брехати, оскільки за їх діями в момент навчань спостерігали головнокомандуючий ВПС Росії і керівники ППО Білорусі, Молдови, Угорщини, Словенії, В’єтнаму та Грузії.
Інше джерело інформації – представники регіонального центру управління повітряним рухом (м. Ростов-на-Дону). Серед тієї інформації, яка вже надходила від них, є одне підозріле повідомлення про наближення до Ту-154 двох об’єктів, які не класифікуються як ракети. Третя сторона, здатна пролити світло на катастрофу, – сили ППО Туреччини (у момент загибелі літак був ближче до турецького берега, ніж до російського, і його мали бачити на екранах локаторів, тим паче, що всі сили та засоби ППО в цій країні працюють у режимі підвищеної бойової готовності). Чи захоче Анкара поділитися своїми секретами в контексті інформації про “два об’єкти” поблизу літака (а це цілком могли бути турецькі винищувачі F-16) – поки що невідомо. Можна висловити припущення, що причиною катастрофи могла стати масштабна провокація, у тому числі й організована терористами, унаслідок якої пасажирський літак було сприйнято як об’єкт, що становить небезпеку.
Нарешті, дуже великий обсяг даних про радіоелектронну ситуацію над Чорним морем мають у своєму розпорядженні американські військові. Їх супутники радіотехнічної розвідки “Феррет-Д”, а також наземні станції в Туреччині повинні були вести ретельний моніторинг заздалегідь оголошених стрільб. Відтак підозрілою є швидкість, із якою в американських ЗМІ з’явилася злива інформації з Пентагону про “зенітно-ракетну” версію. Кожен, хто сьогодні проводить моніторинг повідомлень американських військових, бачить, наскільки дозованою та ретельно просіяною стала їх інформація напередодні антитерористичної операції. Абсолютно очевидно, що витік, якщо він дійсно мав місце, був санкціонований на найвищому рівні.
|
|
