Виспівуючи долю
СОЛОВЕЙ
Галина КАНАРСЬКА
“Від горя тебе вилікує пісня,” – і голос цієї схожої на тепло жінки летить добрим ангелом над склепінням театру, ледь помітно торкається твого серця – і ти сам втягуєшся в магію мелодії, виспівуючи слово, яке нічогісінько не означає ні литовською, ні українською мовами. “Джом, джом, джом “ – і в залі, здається, немає жоднісінької особи, яка б не приєдналася до цього імпровізованого хору. Вероніка Павіоліоніне – дивовижний дарунок Міжнародного фестивалю голосу Soloway (чи так ріднесенько українською мовою – “Соловей”). Це нічого, що співає вона незрозумілою мовою: вдивляєшся в обличчя виконавиці – і все розумієш. Лише якось невтямки, що перед тобою акторка, яка розповідає глядачеві уявну долю. Серце стискається від болю – і не можеш усвідомити, як вона вмістила у собі стільки горя, як виспівала його, як розцвіла у цьому співі й подарувала кожному надію. Якщо б на фестиваль приїхала лише одна гостя, Вероніка Павіоліоніне, все одно можна було б стверджувати, що він вдався. Хоча директор фестивалю Ганна Гончаренко концептуально не визначила мети чи теми цієї імпрези, все ж три неповторні особистості викристалізували думку, яка, можливо, й не цікавила авторку фестивалю. Автентика лише тоді стає цікавою, коли вона робиться часткою твого єства, часткою твого світо сприйняття, а не канонічно-правильним виконанням нот.
Юна Іва Неніч – студентка зі Сербії, майбутній етнокультуролог, – виспівувала пісні з різних регіонів свого краю. Тендітне дівча з якимось щемним сумом в очах і справді співало як урбанізована людина, яка вперше торкається такої мистецької глибини, – з пошаною і тривогою, щоби не обірвати нитку звучання. Вона входила у пісню, наче у невідомий світ, і від її доторку цей світ оживав. Іва Неніч, для якої народна пісня є предметом наукового вивчення, ставиться до неї дуже бережливо – і ще ніяк не може повірити, що переповнений зал поділяє її захоплення. Пісні для Іви – це світ відкриттів, а для Наталки Половинки в пісні сублімувалась її доля. Здається, що кожна часточка її тіла вібрує у пісні. Її постать нагадує тонку тополю, кожен листочок якої веде розмову з вітром. Вона вся – пісня. На прес-конференції Наталка сказала, що її спів є співом урбанізованої людини. Для мене спів Наталі – це повернення до джерел людини, яка всмоктала цю пісню з молоком матері. Її вокал звучав у цей вечір трохи приглушено, ніби голос неньки, якщо боїться потривожити сон своїх дітей. Наталка, мабуть, свідомо “приглушувала” свою пісню, бо вводила у неї своїх дітей – студійців театру ім. Леся Курбаса. Голос Наталі наче джерело, до якого прийшли її учні. В її голосі – їхня наснага. Проте Наталка не вимагає від них ідентичності.
Вони приходять у її пісню зі своїм світом. Богдана Бончук перетворює свою пісню у театралізацію.
Мирослава Рачинська вносить у пісню елемент попси. Остап Костюк вривається у пісенний світ Східної України звуком трембіти. Ярина Вінницька, Софійка Пелех, Оленка Матвієнко вже не раз проходили з Наталкою дорогою пісні. Здається, що у невеличкій постаті Оленки Матвієнко живе коріння української пісні. А Ромко Рось, який, за словами Наталки Половинки, “прибився” до них, творив світ природи своїми найнесподіванішими музичними інструментами. Для Наталки то початок праці, для глядача – час захоплення. Можливо, серед її проб з’явиться проба двоголосся, коли ми побачимо на сцені Оленку Матвієнко і Наталку Половинку – дорогою до джерел чи у спалаху пісенної медитації...
Дисонансом до виступу Наталки були менторські вказівки директора фестивалю, яка на свій розсуд хотіла скорегувати звучання, але пісня не піддається коректурі. Зверхнє ставлення до виконавця і до глядача – це та ложка дьогтю у бочці меду фестивалю. Прикро, коли виконавці приходять у зал за 15 хвилин до початку концерту, в залі немає жодного вільного місця, проте концерту не розпочинають, бо директор запізнюється – і (звичайно, без вибачення) розпочинає виступ.
Але повернімося до фестивальних концертів, бо все-таки варто згадати всі. Фестиваль відкрився у Вірменському катедральному соборі концертом стародавніх вірменських шараканів у виконанні Анни Маїлян із Вірменії. У ньому виступив також Андрій Шкраб’юк зі своїми однодумцями, які вивчають стародавній церковний вірменський спів. Багато львів’ян зібралося на концерт болгарських співачок Сніжани Борисової та Кунки Желязкової. Особливе зацікавлення викликало те, що Сніжана Борисова тривалий час співпрацювала з Гораном Бреговичем. Нерішучість співачок (чи радше їхнє бажання в невеличкому концерті охопити неохопне) довела до того, що їхній виступ нагадував традиційно-декоративний показ етнографії у помпезних державних концертах країн соцтабору. У канву свого виступу Вероніка Павіліоніне легко ввела Ритіса Амбразєвічуса, та, приголомшений силою її енергетичного впливу на публіку, він відчув себе маленьким школяриком, який лише ознайомив львів’ян із чоловічим литовським фольклором. Завершився фестиваль виступом із давньоруськими духовними віршами москвича Андрія Котова у Вірменському катедральному соборі. Зміна сценічного простору досить помітно впливала на звучання. Це глядач зміг відчути на концерті ірмосів “Како воспоєм” у виконанні Наталки Половинки, Олега Стефана та Андрія Водічєва, перенесеного з театральної сцени до музею сакральної скульптури Г. Пінзеля. Середовище сприяло емоційній концентрації співу, і якщо й були якісь музичні недовершеності, вони ставали непомітними під склепінням храму, бо здавалося, що скульптури святих також вібрують у цих християнських гімнах. Також у рамках фестивалю було показано виставу “Апокрифи” театру ім. Леся Курбаса.
Тішить те, що фестиваль зібрав навколо себе багато молоді. Сумно, що він таки не має чіткої концепції. Але Ганна Гончаренко пообіцяла, що влітку 2002 року буде продовження. Приємно, що у нашому місті є люди, які, натхненні творчістю інших, створюють мистецькі акції. Маємо надію, що з часом вони краще орієнтуватимуться у контексті автентичного співу в України і зважатимуть не лише на свій суб’єктивний вибір. Залишається тільки побажати їм натхнення.
|
|
