Лоліта Мілявська: Немає моєї відчуженості від України
|
на світлині: Лоліта з Президентом Ги-Ги-Ги Стефком Оробцем
Світлина автора
Нас завжди більше, ніж отих 800 тисяч, що зараз живуть у Львові. Напевне, кількасот людей, які у дитинстві чи в молодості мали нагоду прожити кілька років у Королівському столичному місті, залишились теж львів’янами (хоч на половину, хоч на чверть, хоч на 5%), хоча зараз живуть у Києві, Нью-Йорку, чи Москві. Однією з таких “колишніх” львів’янок завжди буде залишатись Лоліта Мілявська, відома естрадна співачка, яка приїздила минулого тижня до міста свого дитинства.
Зустріч із загадковою Лолітою, яка стала відомою, як солістка кабаре-дуету “Академія”, стала можлива у Львові завдяки Гільдії галицьких гумористів (Ги-Ги-Ги), а саме, – завдяки зусиллям львівського підприємця і мецената Миколи Рогуцького, який є активним членом гільдії. Більше того, напередодні першого “галицького” концерту (який відбувся у Тернополі), екс-львів’янка стала членом Гільдії, і, як запевнив Президент (Ги-Ги-Ги) неповторний Стефко Оробець, її незабаром представлять до найвищого звання, – Академіка сміху (гег-майстра). Перші сольні виступи Лоліти відкривають серію концертів вихідців із Галичини у столиці та й інших містах країни. Такий грандіозний проект-задум Гільдія робить для того, аби повернути Львову трохи слави колишніх львів’ян.
Напередодні “львівського” концерту відбулася прес-конференція. Загадкова Лоліта виявилася насправді дуже відкритою у спілкуванні з людьми і зі світом...
— Лоліто, ви приїхали до міста, де ходили до школи – перших п’ять класів навчалися у львівській СШ №35. На Личаківському цвинтарі поховані ваш дідусь та бабуся... А де ви жили?
— Я жила на колишньому проспекті Леніна (тепер Свободи), недалеко від “Червоної шапочки”. Тепер живу навпроти власного будинку, в “Ґранд готелі”. Навіть погано спиться від цього, бо живу навпроти власного під’їзду, а вікна моєї квартири весь час порожні. Все ходжу і чекаю, коли там загориться світло. Невже там нікого немає?
—У більшості інтерв’ю багато уваги приділяють вашим стосункам з чоловіками. Як ви до цього ставитесь?
— Нормально, тому що це вселюдська проблема. Це проблема країн і народів. Чим далі ми йдемо по шляху розвитку цивілізації, тим більше самі себе втрачаємо. Ми, живучи поруч, звикаємо бути разом і... вбиваємо одне одного, намагаючись виховувати один одного вже дорослими людьми, нав’язуємо себе, не вміємо сприймати один одного такими, якими є. Тому у мене таке відчуття, що мені Бог ( крім того, що я повинна співати) наказав: “Візьми на себе ще якусь місію, навчися говорити правду собі та іншим, і тоді іншим стане легше... Можливо, це та “гуманітарна місія”, яку я взяла на себе, на якій не заробляю ні копійки – це створення фонду реалібітації розлучених жінок (а це ж проблема і чоловіків, і дітей). Це насущні проблеми, які вводять нас у депресію на тлі загальної економічної, політичної проблем... У мене таке відчуття, що через чотири роки я зможу балотуватися кандидатом до Верховної Ради від жінок і матиму величезний електорат... Бо існує така проблема – і жіноча, і чоловіча, а з нею треба щось робити. Нема спокою для душі на Землі. Треба якось навчитися жити разом.
— Але ви самі, як жінка, ставите дуже високу планку, яку важко здобути чоловікові...
— Це планка звичайної жінки. Чоловік повинен здобувати її мізками, розумом, серцем. Я жінка, яка постійно працює. Чесно кажучи, мене не влаштовує чоловік, який поруч зі мною перестає рости. Він повинен переважати мене, повинен бути сильнішим, розумнішим. Мені потрібен чоловік, який прагне , як і я, до постійного росту та удосконалення. Бо інакше (так виглядає збоку) чоловіки об мене розбиваються, мов об скелю. Це проблема чоловіків. Ми сильні – вони нас зробили такими, вони привчили нас до цього виживання...
— Яка доля української жінки на естраді?
— Така ж, як російської, єврейської, татарської, узбецької... Ніякої різниці немає. Я думаю, що жодна професія не залежить від національності, а лише від умов оплати та праці, зумовлених економічним станом країни. Те, що у нас називається “зірками”, смішно виглядає на фоні заходу. Можливо ми для них “зірочки”. Ми у своїй країні – матеріально вторинні. А первинні ми тільки за своєю національною структурою, абсолютно національною, тим, що споконвіків наше. А доля артистки єдина. Або глядач тебе любить, або він тебе не любить. Або він прийшов на концерт, віддав усі свої гроші, відірвавши їх від чогось іншого, або не прийшов. Або він купив твою касету, або не купив. Тому тут немає особливої долі. Тут є любов або нелюбов. Сцена – ніби чоловік. Чоловік, який дуже ревнивий і нікого до тебе не підпускає. У цьому долі української чи російської співачки однакові. Дуже мало повністю щасливих жінок. З іншого боку, заберіть від нас це щастя – глядача, і... можна збожеволіти.
— Ваше амплуа – артистка кабаре. Чи плануєте й надалі продовжувати працювати у цьому жанрі?
— А ви прийдіть, подивіться. Таких концертів немає у нашій країні. Я – бродвейська артистка. Це не стиль кабаре. У нас ніхто не працює у бродвейському жанрі. Це дуже складний жанр, який потребує багато чого, в т. ч. іпровізації.
— Пан Микола Рогуцький – ваш шанувальник і меценат? Чому це сталося?
— У нас виявилися спільні знайомі. Ідея належить Миколі. Він бачив мої виступи і сказав: а чому б не провести їх у рідному місті? Ближче ми познайомилися у перший день мого приїзду до Львова і проговорили й проспівали разом цілу ніч у “караоке”. Це був чудовий вечір. У Москві я не маю такого спілкування з багатими людьми, бізнесменами. Є люди просто нецікаві, є люди... Скажімо, я не можу просто підійти і попросити гроші. Я ніколи цього не зроблю. А тут ця ідея належить Миколі Рогуцькому. І знаєте, ця людина жодного разу нічим не натякнула, що він за щось заплатив. Я справді дивуюся, що є такі люди. У Москві на кого не глянеш, якщо він меценат і за щось заплатив, – йому треба тисячу разів дякувати і низько кланятися...
Я думаю, що це нормальна повага професіонала до професіонала. Я бачила, як Микола напружено працює: постійні дзвінки в офісі, поїздки, проблеми. Навіть у “караоке” вночі йому дзвонили, підходили якісь люди за порадою і він їх давав (у свій неробочий час). До того ж він цікавився, чи нас нагодували, де нас поселили (зі мною приїхав колектив – семеро колег). Я думаю, він побачив мене і вирішив: є людина, якій сподобалася її робота, а чому б цю роботу не показати багатьом іншим людям?
Завдяки панові Рогуцькому має вийти мій сольний альбом українською мовою. Зараз у моєму репертуарі є три українські пісні... Це має бути добрий український альбом з гарним оранжуванням, альбом європейського рівня. Українська мова дуже мелодійна, це європейська мова, не даремно її порівнюють з італійською. Я помітила, гастролюючи, що і в Казахстані, і в Сибіру, скрізь, де живуть українці, люди дуже радо йдуть на концерти саме задля того, аби почути українську пісню. Завжди в залі є такі люди, і іноді здається, що всюди є українська діаспора.
— Лоліто, в інтерв’ю “Експресу” ви сказали, що не маєте ностальгії за Україною, бо часто сюди приїжджаєте. А яка ще країна вас так приймає, у якій ви почуваєтеся так комфортно?
— В артистів – вони ж, по суті, космополіти – такого нема. А з Україною у мене ніколи зв’язок не переривався. Це не імміграція кудись далеко. Я живу в Москві. Україна для мене – це таке місце, де душа відпочиває. Пісні українською мовою – це перші пісні у моїй сольній кар’єрі. Вони “вистрілили”. Повернулася до Москви – і знову з українськими піснями. Там наробила шуму. І це не є даниною моді. Ці пісні “лягли” (хоч вони були написані не для мене), але “лягли” на мене. Тут все “зрослося”, бо немає моєї відчуженості від України.
Записала Надія МОРИКВАС
|
|
