Йоганн Бах на дурничку
Українська влада розбазарює культурні цінності
ВТРАТИ
Олег РОМАНЧУК
|
на світлині: Й. С. Бах зі своїми геніальними нотами
Світлина з архіву “Поступу”
Закінчення. Початок – стор. 1
Останнім часом у засобах масової інформації почали з’являтися повідомлення про наміри української сторони чи окремих посадових осіб продати колекцію за кордон. У зв’язку з цим голова Державного комітету архівів України Руслан Пиріг звернувся до генерального директора Державного інформаційного агентства України Віктора Чамари (лист №01-512 від 3 серпня 2000 року) з проханням поширити з цього приводу офіційну заяву. В ній, зокрема, було сказано: “Ніяких планів продажу згаданої колекції не було і не може бути. Безвідносно до походження, ці документи є складовою частиною Національного архівного фонду України, власністю держави. Українське законодавство забороняє їх купівлю-продаж, роздержавлення, приватизацію тощо”.
Важко уявити, як ыз цим листом пов’язується обіцянка Леоніда Кучми. Як відомо, минулого року питання про реституцію (повернення вивезених під час війни культурних цінностей) в законодавчому порядку не обговорювалося. До речі, в ялтинсько-постдамських домовленостях зазначено, що німецькі культурні цінності, які опинилися в союзників по антигітлерівській коаліції, є компенсацією збитків від німецької агресії; стаття 107 Статуту ООН також забороняє повернення Німеччині будь-яких трофеїв. Але 17 січня 2001 року з’являється постанова Кабінету Міністрів України за №21 “Про передачу документів Національного архівного фонду в дарунок Уряду Федеративної Республіки Німеччини”. Цитуємо: “Відповідно до Закону України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” [1068-14] Кабінет Міністрів України постановляє: Передати у дарунок Уряду Федеративної Республіки Німеччини документи Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва (фонд 441 “Матеріали діячів західно-європейського мистецтва і літератури XVI-XIX століть”, справа 4719, обсягом 39 аркушів), вилучивши їх зі складу Національного архівного фонду...”.
Як це зрозуміти? У Законі України йдеться про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей, а в постанові уряду України – про передачу в... дарунок. Різниця більш ніж суттєва, адже передати таку безцінну європейську спадщину можна було би на певних умовах... Тим часом уже згадуваний Руслан Пиріг наприкінці вересня 2001 року повідомив (http://www.podrobnosti.com.ua/print/culture/2001/09/20/2118.html), що в рамках проекту взаємного обміну культурними цінностями уряд України прийняв рішення повернути Німеччині музичний архів, зібраний сім’єю Йогана Себастьяана Баха.
Що це за проект? Коли саме і де він був “озвучений”? Очевидно, йшлося про ще одну постанову Кабінету Міністрів України – за №1202 від 18 вересня 2001 року “Про вилучення документів з Національного архівного фонду та їх передачу Урядові Федеративної Республіки Німеччини”. Цитуємо: “Відповідно до Закону України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей [1068-41] Кабінет Міністрів України постановляє: 1. Вилучити з Національного архівного фонду документи Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва (фонд №441 “Матеріали діячів західноєвропейського мистецтва і літератури XVI-XIX століть”, обсягом 5119 справ), які є трофейними матеріалами Другої світової війни, та передати їх Урядові Федеративної Республіки Німеччини”...
Повернемося до обіцянок президента: у розпалі “касетного скандалу”, аби в очах Заходу якимось чином підправити своє добряче зіпсоване президентське реноме, Леонід Кучма подарував (!?) німецькому канцлерові кілька сторінок із цього воістину безцінного архіву, пообіцявши (!?) передати його Німеччині. Яким законом України керувався при цьому глава держави – невідомо. Чи не тому Кабміном України і була в авральному порядку прийнята вже згадувана постанова за №21 від 17 січня 2001 про передачу в дарунок ФРН цілої низки документів з Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва, а згодом – ще одна постанова за №1202 від 18 вересня 2001 про вилучення з Національного архівного фонду названих вище документів? Звичайно, можна припустити, що цю “ведмежу” послугу Леонідові Кучмі зробили його радники. Можна погодитися, що Україні потрібно поглиблювати економічні та культурні відносини з Німеччиною (за словами віце-президента бундестагу Рудольфа Зайтерса, Німеччина в цьому сама зацікавлена), але невже зацікавлення цієї західноєвропейської держави в більш інтенсивній співпраці щодо нашої країни конче слід спонсорувати, та ще й саме в такий спосіб?
З усього сказаного цілком логічно випливає, що українська влада таки налаштована позбутися безцінного “архіву Баха” за безцінь. Не виключено, що для цього була влаштована ще й дуже пафосна церемонія. Проте наївно було б сподіватися, що від цього воістину царського жесту Україна та її влада піднімуть свій престиж в очах Заходу. Насправді можна знайти краще рішення: наприклад, Державна Дума Росії ухвалила закон про реституцію, Конституційний суд Росії однозначно вирішив питання щодо націоналізації “трофейного мистецтва” (нашій північно-східній сусідці байдуже, що таке рішення викликало в Німеччині бурю протестів). Росія ж якщо і допускає повернення на Захід “культурних трофеїв”, то лише на засадах рівноцінного обміну. Натомість Україна й далі грає роль такої собі простодушної самаритянки – згадайте лишень передачу Росії в односторонньому порядку ядерної зброї (жодних компенсацій наша держава фактично так і не одержала). На черзі – нова “культурна політика” з новими втратами...
|
|
