Extrim-розваги по-українськи
Краще один раз стрибнути, ніж сто разів почути
АДРЕНАЛІН
Левко ПРОКІПЧУК
|
Світлинa автора
Чесно кажучи, себе я до екстремалів не відносив. Проте, зовсім недавно я зрозумів, що у цьому житті треба, хоч би раз, усе спробувати. І чомусь, перше, що прийшло мені на думку, був стрибок на гумовому канаті – bungee jumoping.
Згідно з стародавнім полінезійським звичаєм, юнак, який досяг повноліття, мусів стрибнути з найвищого евкаліпта. Його прив’язували за ноги гнучкою ліаною, довжина якої була трохи менша за висоту дерева, і той, хто здійснив стрибок, вважався людиною, яка перемогла страх перед природою, що довела племені силу свого духу та відчула щастя вільного польоту. Цього прагнув і я.
Спочатку планував, що зроблю це ще на День Незалежності, але певні обставини завадили тоді цьому. Тому змушений був відкласти цю пригоду аж до 1 вересня. Цілий тиждень я переживав цей стрибок у своїй уяві, та реальність перевершила всі мої сподівання. Отже, вставши 1 вересня зранку, та зрозумівши, що ніяких планів у мене з братом аж до футболу ввечері (Білорусь-Україна) не було – вирішили, що треба їхати в Кам’янець-Подільський. Вже через кілька хвилин ми зібрались і вирушили в дорогу.
З кожним кілометром наближення до цього місця, страх перед невідомим відчуттям вільного польоту наростав. Навіть настав момент, коли ця ідея здалась зайвим героїзмом. Проте бажання пережити невідомі відчуття підштовхувало вперед. На перший погляд, міст, який мешканці міста милозвучно назвали “лань, що біжить”, не здавався дуже високим. Припаркувавши машину за мостом, ми, не поспішаючи, покрокували до місця, звідки і здійснювались ці стрибки. І лише тоді, коли я підійшов до краю вищезгаданого моста, зрозумів, який страх мені треба буде перемогти. Біля майданчика для стрибків стояла “Волга”, в якій сиділо четверо молодих інструкторів. Підійшовши, ми вирішили дізнатись, що необхідно для здійснення стрибка. Вони нам відповіли, що, по-перше, потрібне бажання, по-друге – 200 гривень (сума, звичайно, як на наш час, не мала), і по-третє – знати приблизну свою вагу. Але моє рішення було тверде і рішуче – відступати вже не можна. Отже, я сів у машину для підписання контракту (який більше був схожий на анкету), і, підтвердивши той факт, що жодної з перелічених у великому списку хвороб у мене немає, я був попереджений, що у разі моєї відмови від стрибка мені буде повернуто лише половина суми – тобто 100 гривень. Це, за словами інструктора, є додатковим стимулом.
Отже приготування було закінчено, і мене почали споряджати. Я не розумів, що навколо мене робиться, адже вся моя увага була прикута до юнака, який мені пояснював, що і як я маю робити (лише згодом, дивлячись як готують мого брата до стрибка, побачив те, чого не зауважив спочатку).
Все вже було готове, і мене підвели до краю. Єдине, що залишалось мені зробити – це підняти руки, як знак, що я вже готовий. Проте, чомусь я деякий час не міг ними поворушити. Я видихнув повітря і з певним зусиллям підняв руки. Всі четверо інструкторів почали вести відрахунок (при чому так голосно, що закладало вуха): П’ять! Чотири! Три! Два! Один!
Що відбувалось далі – тяжко описати. Я полетів!!! Спочатку дещо помало. Але з кожною миттю все швидше і швидше. Весь політ тривав максимум 3-4 секунди, проте відчуття таке, ніби час зупинився. При чому страх пропав, як тільки почався вільний політ, адже його змінило щастя. Та воно, звичайно, не буває вічним.
І от прийшов момент, якого я чи не найбільше боявся, а саме, коли почав натягуватись гумовий канат. Я помилково вважав, що повинен бути досить відчутний ривок, насправді ж, гума дуже плавно натягнулась і от я вже висів, підвішений за ноги, над вузенькою р.Смотрич. Брат та інструктори щось мені кричали, але я їх не чув, я знов і знов переживав стрибок. Лише через деякий час я зрозумів, що вони цікавляться моїми враженнями. Наскільки це було класно – настільки голосно я кричав. Пройшло кілька страшних секунд, поки вони спустили трос, який у вітрі було не так легко зловити. Але і цей етап був з успіхом пройдений. Ось я вже на мості, один з інструкторів вручив мені сертифікат про реєстрацію стрибка, з якого я й дізнався про висоту моста – 54 метри. Цю ж пригоду пережив і мій брат. Потім нам розповіли, які ж ще види стрибків організовуються, а саме: стрибок удвох, якщо загальна маса не перевищує 135 кг; стрибок спиною назад; причепленим за руки; із зануренням у воду; і, на мою думку, найбільш ефектний – стрибок, при якому людина стрибає з одного боку моста, а гумовий канат зачеплений з іншого (так ви пролетите під мостом).
Проте, перефразовуючи відому приказку, можу сказати: краще один раз відчути, ніж сто разів почути. Зараз, коли мені треба посміхнутися перед фотоапаратом, я завжди згадую свій політ, і, як кажуть, в мене виходить справжня голлівудська посмішка.
Для тих, кого моя розповідь переконала стрибнути, хочу зазначити, що організовують стрибки у Кам’янець-Подільському в п’ятницю, суботу і неділю. І раджу – захопіть з собою відеокамеру, тоді ви разом зі своїми друзями і близькими зможете ще і ще раз переживати цю щасливу мить. Ну а мені вже зараз бракує адреналіну, і тому я готуюсь до наступного випробування – стрибка з парашутом...
|
|
