повернення рембо
БОНДАРЕНКО
Один із фільмів про безстрашного американського сержанта Рембо розповідає про пригоди героя Сильвестра Сталлоне під час радянсько-афганської війни 1979 – 1989 років. Гори, вертольоти, печери, радянський спецназ, моджахеди на конях проти суперсучасних танків. Рембо на коні бере в полон радянський танк і вже потім знищує вертоліт із радянським таки генералом – утіленням зла та цинізму. На цьому фільмі виховано ціле покоління американців. Те покоління, яке нині вирушило в той же Афганістан воювати проти тих же моджахедів. Покоління, яке гинутиме на фронтах від мін і ракет із написами Made in USA: США свого часу щедро фінансували моджахедів, а відтак підтримували рух “Талібан”. Тепер американською зброєю битимуть самих же американців. Як кілька років тому російською зброєю били росіян у Чечні.
...У 1987 році мене взяли до війська. Ми не дуже розуміли, що означає шифр “А” в наших документах. Лише в Москві той-таки прапорщик сказав, що служитимемо в Афганістані... До Ташкента ми дісталися із запізненням на добу – довго довелося сидіти на вокзалі в Москві, чекаючи на вільні вагони. Нарешті нас о годині третій ночі привезли у штаб Туркестанського військового округу, де якийсь генерал люто кричав на нашого прапорщика і обіцяв послати його на гауптвахту: мовляв, через запізнення цієї групи в Афган відправлено іншу... Тому нас залишили в Ташкенті.
Одного за одним нас забирали і відправляли туди, “за річку”, як говорили у той час про Афганістан. Мені пощастило. Я залишився в “учебці”, а відтак потрапив у роту на території Ташкента. Проте на кожному політзанятті, перед кожним заступанням в караул нас інструктували: “Запам’ятайте: наш округ є єдиним воюючим округом. Ми забезпечуємо тили нашої армії в Афганістані”...
США так і не надали жодних достовірних даних причетності Осами бін Ладена до терористичного акту 11 вересня. Америка грубо проігнорувала міжнародне право і не дочекалася рішення Ради Безпеки ООН. Тому вся ця “антитерористична акція” є нічим іншим, як агресією, яку неможливо виправдати. Так само, як загибель дворічної донечки Муаммара аль-Каддаффі під час варварського бомбардування Тріполі американською авіацією у 1986 році. Як убивство президента Гренади Моріса Бішупа у вересні 1983 року американським спецназом. Як звірства у В’єтнамі та спалення напалмом селища Сонгмі з усіма його мешканцями майже 30 років тому... Мені знову закидатимуть, мовляв, я не люблю американців, так, як закидали мою нелюбов до НАТО і прихильність до народу Югославії в 1999-му. І я знову щиро бажатиму американцям поразки, буду душею на боці афганців, хоча ще півроку тому боляче переживав руйнування статуй Будди за рішенням уряду талібів. Якщо завтра в Україні ширитиметься хвиля протестів проти американської агресії – я підтримаю її. Бо помста – не найкращий спосіб пам’яті про жертви для держави, яка хоче вважатися цивілізованою. Тим паче – сліпа помста, жертвами якої стануть не терористи, які перечекають авіанальоти в бункерах, а мирні афганці.
Мої симпатії нині і на боці “терориста № 1 Осами бін Ладена”. І на боці лідера талібів мулли Омара, який свого часу, рятуючись від неминучої смерті, власноручно провів собі операцію по видаленню ока. Це – лідери молодого руху. Провідники войовничого ісламу, який не ставить собі за мету загарбати весь світ чи диктувати світові умови, а лише хоче зберегти самобутність, утвердитися, щоби жодні янкі не диктували власних умов і не вимагали скинути паранджу чи відмовитися від полігамії. У мене надто багато друзів серед представників ісламського світу, і вони є найбільш щирими, найбільш відданими, найбільш відкритими товаришами. Знаю, що вони не зрадять і не вдарять у спину. Я їм вірю. Ісламісти – вони як діти, які дивляться на цей світ широко розплющеними очима і вимагають від інших такого ж погляду. Вони зуміли зберегти своє первісне поняття про честь і гордість. І тим, хто хоче краще зрозуміти афганців, раджу ще раз уважно перечитати “Баладу Заходу і Сходу” Ред’ярда Кіплінга. Ті, хто кажуть, що нині у двобої зійшлися ісламська та християнська цивілізації, не мають рації...
...У фіналі згаданого мною фільму герой Сталлоне від’їжджає з Афганістану. Маленький місцевий хлопчик із захопленням дивиться на Рембо. “Залишайся!” – благає він. “Ні, – говорить Рембо, – я мушу їхати. Але я обов’язково повернуся”. Рембо виконав свою обіцянку. Він повернувся. Повернувся, аби загинути від рук того самого хлопчика, який уже давно виріс і зі зброєю в руках захищає шаріат.
Цей нескінченний серіал має завершитися. Рембо повернувся. Рембо повинен загинути.
Кость БОНДАРЕНКО
|
|