ДИСКУРС
Гучніше аплодисменти, панове!
Цей рік – до речі, Європейський рік мов, – багатий на такі овації всенародно облюбованому нами віртуозові читаного слова і на офіційні свята рідної мови. Був День рідної мови 21 лютого за календарем ЮНЕСКО в Українському домі. З вишуканою риторикою, оплесками й концертом. Той захід влаштували для телебачення: у залі самі тільки школярі з “училками”, зате в президії – увесь бомонд, себто політбюро зі святою владною трійцею на чолі.
Були урочистості в Будинку вчителя 9 березня для хлопчиків та дівчаток – переможців Міжнародного дитячого конкурсу знавців української мови, щоправда, без “татка” (це саме в той час, коли радіофіковані специ, матюкаючись колоніальною мовою, робили криваве місиво-побоїще з патріотичного мітингу).
Було Свято рідної мови 24 травня на Кирила (Костянтина) та Мефодія, коли у колонній залі Київської філармонії гарант державності української мови у присутності П.Яцика урочисто вітав переможців названого конкурсу, які здобули 1-3 місця, по-батьківському ручкаючись з кожним і роздаючи премії від Ліги українських меценатів, до якої сам він, мільярдер, так і не вступив.
Гряде ще свято на Нестора-літописця 9 листопада – День української мови та писемності. Будьмо певні, що й там також оваціями гратимемо короля – та ще й, либонь, за сценарієм зайд-пискоробів, найнятих на наші податки в ображеній розлученням і тому не надто дружній сусідній країні.
Плескаймо у долоні дужче, панове! Голосніше гукаймо “Слава”! Це корисні фізичні вправи. Вони розганяють кров по тілу і насичують її киснем. А тоді порівняймо слова з ділами. І зважмо на такі факти:
Факт перший. Під маскою адмінреформи з 1-го квітня 1999 року ліквідовано Департамент з мовної політики, що був у складі Держкомнацміграції і що його досі не відновлено у жодному відомстві.
Розігнано 14 кваліфікованих аналітиків, які тільки взялися за серйозну роботу і напрацювали певний досвід, зокрема зібрали відомості про реальний стан функціонування мов в Україні, обґрунтували й подали від уряду реалістичний проект нового Закону про мови та ініціювали випрацювання не менш нагальної Концепції державної мовної політики, яку чомусь було наказано сховати у довжелезний ящик.
Це був єдиний дієздатний спеціалізований орган в уряді, який надавав суті самому існуванню Ради з мовної політики при Президентові і контролював виконання прийнятих урядом державних програм розвитку мови українського громадянства в контексті збереження розмаїття мов меншин.
Факт другий. Як “подарунок” до ІІІ-го Всесвітнього форуму українців і ювілею нашої Незалежності у серпні 2001 року розігнано сектор моніторингу мовної політики у Кабміні, якому дали 8 місяців, щоб зіп’ястися на ноги, зібратися з думками, ресурсами й кадрами. Сектор підготував документи для створення департаменту з мовної політики при очолюваному нині І.Драчем Держкомінформі (5 квітня ц.р. з цього приводу Л.Кучмою “помилковво” підписано навіть указ за № 233). Але якраз це й не сподобалося новому гуманітарному віце-прем’єрові В.Семиноженкові та його партії... Сама заміна М.Жулинського В.Семиноженком на посаді віце-прем’єра, як бачимо, відповідає обіцянці Президента запровадити офіційну двомовність.
Факт третій. На одній з зустрічей із В.Путіним Л.Кучма заявив, що російська мова в Україні – не іноземна. Якщо точно тлумачити слова, то це означає або оголошення Росії українською провінцією, або здачу їй України. Слово “земля” усім зрозуміле як “країна”, а “іно” – як “інша”. Якщо нема іншої землі, то немає і двох – країна знову одна: або Росія входить до складу України, або навпаки. В.Путін мовчанням подав знак згоди...
Факт четвертий. Рада з мовної політики при Президентові не працює. Вона не має ані плану чи графіка роботи, ані списку проблем, які потрібно було б розглядати у календарній послідовності, ані переліку таких, до розв’язання яких слід би було залучити науковий світ, урядові установи та громадські спілки. Вона не має архіву необхідної документації, а тепер не має навіть адмінапарату, який би міг її скликати й належним чином забезпечити інформацією. Самі члени цієї Ради не раз підкреслювали публічно, що цей орган як інструмент балакучої пропаганди зовсім неефективний для втілення конституційних засад мовного будівництва. Але віз і нині там. Отже він комусь потрібний саме в тій функції, яку виконує, – для скрипу.
Факт п’ятий. При затвердженні державного бюджету України на 2001 рік національно свідомі депутати домоглися, щоб на комплексні заходи з розвитку мови народу було відведено 25 мільйонів гривень. У порівнянні з іншими статтями витрат – це мізерна сума, хоча не зайве тут нагадати, що країни, які фінансують розвиток своєї мови, мають з того колосальні прибутки.
Європейський рік мов скоро мине, а грошей досі не виділено й не розподілено. Результат: цього року не здійснено запланованих досліджень мовного стану в Україні, не відбулося запланованих наукових конференцій та інших заходів, не проведено відповідної фахової просвітньої роботи, не видано потрібних книжок, відео та аудіоматеріалів тощо. Подейкують, ніби 2,1 млн. гривень з тих 25 млн. на щось вже пішло, а куди, кому й чому – це неабияка державна таємниця.
Факт шостий. Ще коли велика за обсягом і надзвичайно цікава програма заходів Європейського року мов тільки розроблялася у Раді Європи, Україні – при нашій бідності за символічний внесок у 15 тис. доларів – було запропоновано долучитися до спільної роботи, яка обіцяла багаторазове повернення коштів і неабиякі духовні вигоди, не кажучи вже про унікальний шанс поправити свою міжнародну репутацію. Хапатися ж за таку можливість треба обома руками! Це ж скільки студентів та викладачів роз’їхалоcя б по Європі вивчати її мовне розмаїття по-дослідницькому й задля практичних потреб! Але це б також означало, що вся Європа (за свій кошт!) з’їхалася б в Україну опановувати її споконвічну питому мову, яка має неабиякі набутки серед слов’янських і входить у десяток найпоширеніших на континенті. А нам цього не треба! І тому так і не затверджено ні Національного комітету з відзначення Європейського року мов, ні календарного плану його заходів. Хоча зробити це обіцяно віце-прем’єром на велелюдді вельми голосно – численні посли та журналісти, що були 26 січня в університеті ім. Т.Шевченка на урочистому відкритті Року мов в Україні, либонь, те добре пам’ятають. До Європейського року мов нема діла ні Кабміну, поглинутому безкінечними кадровими перетрясками, ні Раді з мовної політики при Президентові, яку досі очолює М.Жулинський і яка за цей ювілейний рік жодного разу так і не зібралася.
Факт сьомий. Ніхто інший, як уряд ще 1994 року зобов’язав створену ним же спеціальну комісію відредагувати й уніфікувати український правопис. І саме державні аматори філології, що чують тільки себе та галасливих підбріхувачів і перебріхувачів, “затпрукали” над ученими в переддень ювілею Незалежності, вставляючи палки в колеса неупередженій і випробуваній науковій школі і, забуваючи, що мова – її граматика, словник, письмо і вимова – належить усім так само, як належить істина, яку можна шукати, але яку не можна ліпити на свій копил, бо вона теж від Бога.
Факт восьмий. До 10-ліття української Свободи не здійснено жодних деколонізаційних мовних заходів ані на карті України – в топонімії, у назвах вулиць і площ (хіба що у Києві готель “Москва” на майдані Незалежності став “Україною”), ані в атестації держслужбовців, ані в роботі Рад, управ, судів, ЖЕКів, ані в спрямованості закладів освіти й культури, ані в рекламі й у транспорті (квитки на Укрзалізниці досі двомовні, тобто всі фальшиві й недійсні), ані в статусі колоніальних ЗМІ, ані в жодній іншій сфері, на яку поширюються конституційні гарантії щодо плекання мови.
І на те нема ні ради, ні праведного суду. Українська мова в Україні не захищена. Її упосліджено, вона зазнає жорстких утисків, її оборонців переслідують, її знавцям немає ні честі, ні шани – “на нашій не своїй землі” вони почуваються діаспорою.
Останнє – навіть не якийсь один факт. Тут тисячі кричущих фактів на підтвердження того, що держава в особі своїх чинів та установ створює і нав’язує українському народу його ж коштом колоніальне мовне середовище, свідомо й методично топчучи мову українського громадянства. Це держава-мовогуб, опанована інтернаціоналом “паханів”, яничарів і заброд, які оберігають зручний для своєї випещеної шкури спільний гебешно-кавеенний правовий і мовно-інформаційний простір, а свій жаргон – кабінетну блатну музику – перекладають для пудрення мізків “плебсу”. Це про таких кажучи, кинула крилатий вислів дружина А.Сахарова О.Бонер: “Я їм не вірю. Не вірю їм ніколи. Не вірю навіть тоді, коли вони говорять правду”.
Віталій РАДЧУК, науковий працівник НАН України, Київ
|
|
