Етелла Чуприк у підкоренні творчих вершин
ПІАНІСТКА
Яким ГОРАК
Коли якась мистецька подія викликає яскраві враження, жвавий обмін думками і суперечки її свідків – це ознака того, що подія є вартісна і заслуговує на увагу. Такими, без сумніву, є концерти Етелли Чуприк, піаністки, чиє ім’я вже давно промовляє про себе.
Ще не забутися враження і суперечки від її інтерпретації II фортепіанного концерту С. Прокоф’єва (твору рідковиконуваного у Львові), а Чуприк запропонувала меломанам свіжу сольну програму з новими творами. Цей виступ став першим із задуманого піаністкою циклу концертів, що свідчить не лише про гідну подиву працездатність виконавиці, а й про нестримне її бажання підкорювати усе нові й нові творчі вершини. Звісно, шляхи того підкорення нелегкі, і даються не з першого разу.
Особливо, коли врахувати посилену вимогливість Етелли Чуприк до інтерпретації, підняття планки майстерності і освоєння непростих творів.
Два відділи останнього концерту були наповнені різноплановими і різностильовими творами: в першому – музичні твори європейського бароко (Й. С. Баха, Д. Скарлатті), в другому – “Картинки з виставки” М. Мусоргського. Нерівноцінність виконання програми відчувалася через те, що твір М. Мусоргського був явно ближчий артистичній натурі піаністки. А музика Й. С. Баха, яка вимагає чималої інтелектуальної концентрації, вміння довго тривати в тому заглибленому стані і насолоджуватися ним, чужа Е. Чуприк, яка прагне концертного блиску, темпераментності і жвавості подачі твору. Тому обидва твори Баха прочитані піаністкою в різних ключах сприйняття. Вдалішим видалося виконання класично-прозорого і ясного “Італійського концерту”, де закладена у творі концертна манера була вдало підхоплена артисткою. Натомість у Ре-мінорній токаті, де потрібен не стільки зовнішній блиск, скільки внутрішній зміст, виконання втрачало у своїй переконливості.
Замість того, щоб інтерпретацією довести і підкреслити гідність і органічність контрастно-складової форми твору, піаністка навпаки її розсегментувала, ще й підкреслила це генеральною паузою посеред твору (після першої фуги). В результаті – твір був не єдиною токатою, а двома циклами прелюдій і фуг. Дві фуги, які входять у токату були “прокроковані” піаністкою, їм не було надано відповідного змістовного навантаження, а дарма, бо саме на фугах можливо було запобігти розсегментуванню твору.
Вже не вперше запропонована увазі слухача інтерпретація трьох сонат Д. Скарлатті (які, до речі, блискуче вдавалися Чуприк у попередніх концертах) цього разу була навряд чи вдалою. Очевидно, манера їх подачі була романтичною, притаманною В. Горовицю, але надмірна педалізація і темпова розхитаність рішуче не відповідали перлистому клавірному стилю Д. Скарлатті. Тому, наприклад, у першій Мі-мажорній сонаті у побічній темі не завжди визвучували репетиції поодиноких звуків, змазувалася характерна ритмічна фігура з інтонаціями мисливських фанфар. Значно краще і переконливіше постав твір М. Мусоргського. Цьому очевидно більше сприяла контрастність і характеристичність передбачуваних програмними назвами картин. Наскільки яскраво було передано ту характеристичність, показувала реакція малих дітей: спричиняючи в залі пожвавлення, вони засвідчували відповідне образне сприйняття.
Несподіваним і новим у прочитанні цього циклу Е. Чуприк стало драматично-зловіще його осмислення. Навіть п’єси, які зображають добрих напівфантастичних образів (“Лімозький ринок”, “Балет пташенят, що не вилупилися”, “Богатирські ворота”), все одно в інтерпретації чомусь губилися серед драматизовано-таємничих (“Гном”, “Бидло”, “Два євреї”, “Старовинний замок” “З мертвими на мові мертвих”, фуріозна “Баба Яга”). Таке трактування привнесло досі не зауважений штрих цього твору.
Принаймні ті, хто чув цей цикл на “Віртуозах” у виконанні Юрія Лисиченка, погодяться: наскільки багато було оптимізму у прочитанні Ю. Лисиченка, настільки драматичним став він у прочитанні Етелли Чуприк.
|
|
