Московський щоденник
ПОРТНИКОВ
30 вересня
60-річчя Бабиного Яру. Із нашим сприйняттям цього місця – якась дивовижна історія. У комуністичні часи робилося все можливе, щоби про Бабин Яр забули, аж до будівництва там знаменитого танцювального майданчика, реакцєю на що і був вірш Євгена Євтушенка про яр без пам’ятника... Досі важко усвідомити, що до місця загибелі тисяч людей можна було приходити лише з певним ризиком, що більшість киян – включаючи й тих, для кого це була могила родичів, – вважали за краще подивитися на яр з вікна тролейбусу... Як на мене, Україна почала ставати європейською державою в той момент, коли повернулася обличчям до цього жахливого місця, коли в Леоніда Кравчука за кілька місяців до президентських виборів і референдуму про незалежність знайшлася історична мужність, яка дозволила йому вибачитися за тих українців, які брали участь у геноциді поруч із німцями.
1 жовтня
До Києва прибув югославський прем’єр-міністр Драгіша Пешич. Коли я нещодавно відпочивав у Словенії, я спеціально відклав собі архів із югославської і хорватської преси, щоби написати політичний портрет нового прем’єра. Зараз я усвідомив, що це мало кому цікаво: і Пешич не є якоюсь серйозною постаттю, і держава, яку він репрезентує, може зникнути за кілька місяців. І влади у югославського уряду немає, бо інакше Слободан Мілошевич зараз не насолоджувався б життям у гаазькій в’язниці, а нудьгував би у белградській...
2 жовтня
Сюзанну Станік відправляють послом до Польщі. Досі незрозуміло, хто це вигадав. Звісно, боротьба між Генеральною прокуратурою і Міністерством юстиції йде така, що комусь доведеться їхати послом. Однак навіть якщо це був лише пропагандистський крок у цій боротьбі, він яскраво висвітлив те, як у нас ставляться до дипломатії. І досі серед послів можна знайти чимало номенклатурників, які навряд чи здатні усвідомити, що крім їхніх інтересів є ще й українські. Не збираюся тут обговорювати професійні якості пані Станік, однак варто все ж таки зазначити, що Дмитро Павличко сприймався поляками як певна постать, що відповідає й масштабам їхньої країни, і важливості українсько-польського діалогу.
4 жовтня
Як на гріх, у той момент, коли прийшло повідомлення, що літак Ту-154, який упав у води Чорного моря, міг бути збитий українською ракетою, я якраз відповідав на запитання слухачів в ефірі радіостанції “Эхо Москвы”. Як на гріх! Я навіть не хочу переповідати, що мені говорили. Питання, що має зробити президент Росії у відповідь на збиття українцями російського літака, було ще найбільш м’яким... До того ж у мене якось не було мужності все це спростовувати, тому що я добре пам’ятав про ракету, яка влучила в будинок у Броварах за часів саме цього міністра оборони! Я просто був неймовірно стурбований і не міг цього приховати... Якщо ракета – то це така катастрофа, така ганьба. А якщо бомба – то виходить, що вся система безпеки в тель-авівському аеропорті імені Бен-Гуріона...
5 жовтня
Усі російські газети пишуть, що Україна ошукала Росію: це коментар до візиту Михайла Касьянова до Києва. Бідний Касьянов: мало того, що він був у Києві під час цієї історії із літаком, то його ще й ошукали! З російсько-українськими переговорами усе так дивно – з точки зору сприйняття... Компроміс не враховується. Українці впевнені, що їх ошукано, росіяни – відповідно. Коментарі завжди діаметрально протилежні, зрозуміти, про що домовилися насправді, неможливо. А може, мені цікаво, кого все ж таки насправді ошукано!
Віталій ПОРТНИКОВ, Москва
|
|
